Петро Лущик - Поміж двох орлів

Амвросій закрив книгу і підвівся.

– Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трішки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вішай – якщо великий дощ, там капає вода.

Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку єдиного стільця.

– Як ярмарок? – поцікавився Амвросій. – Багато вторгували?

Тарас задоволено вийняв з кишені штанів монети.

– Ось. Це за сьогодні, а ще й вчора також… – сказав він.

– А сьогодні що?

– Пані Жолкевська вчора у мами замовила нашої печеної риби. Цілих двадцять штук! Я щойно відніс до столу гетьмана. Він мене похвалив! – гордо закінчив хлопець.

– Ти бачив пана гетьмана? – засумнівався брат Амвросій.

– Не вірите? Їй-бо, я дійсно розмовляв із паном гетьманом! Там із ним були ще двоє поважних панів і двоє хлопців – Ян та Богдан. Ян – це син пана гетьмана, – уточнив Тарас.

– Гаразд, вірю, – примирливо підняв руки Амвросій. – Якщо ти так запросто розмовляв із польним гетьманом, то чому він не запросив тебе до столу?

У голосі монаха чулися глузливі нотки, але Тарас вирішив не зариватися.

– Я лише приніс рибу, – повторив він.

– Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.

– А ви рибу вже з’їли? – поцікавився Тарас.

– Так, зранку. На сьогодні мені вистачить.

– Тоді я завтра принесу вам хліба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понеділок знову піду до міста. Мошко посилає мене до костелу.

– Ти подумав над моєю пропозицією? – раптом запитав Амвросій.

– Щоб стати монахом?

– Щоб прийняти постриг.

– Пробачте, ще ні, – винувато відказав Тарас. – Та й не лежить моя душа до черенчого життя! А насильно, ви самі так кажете, ніщо не любе Богові! І до того ж…

– Що?

– Я хочу з вами порадитися.

– Я тебе уважно слухаю, – заохотив брат Амвросій.

– Пан гетьман скоро відправляється на війну і запросив мене вступити до його війська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фігура могла будь-кого збити з пантелику щодо віку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросій повірив одразу.

– А ти?

– Я хотів запитати вас, перш ніж вирішити остаточно.

– І що тобі пообіцяли?

– Що ніхто більше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

– З ким їде воювати гетьман Жолкевський? – поцікавився монах.

– З Московією.

– Ну, це не новина. Пам’ятаю, років чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

– Так.

Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.

– Що скажете? – запитав Тарас.

– А що сказати? А чи вона тобі потрібна?

– Хто?

– Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?

– А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на службі в пана гетьмана, то він залишить матір у спокої.

– Мати знає?

– Ні. Ще ні. Я… Що скажете?

Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:

– У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.

Тим часом дощ закінчився – так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.

– Піду я, – зітхнув Тарас. – Мати, напевне, хвилюється.

Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.

– Замерзнеш, – похитав головою монах.

– Дорогою висохну. А завтра я прийду, – на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.

У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу – хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи – піднести це каміння нагору, де майстри уміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.