Петро Лущик - Поміж двох орлів

А сеймики відмовили у війську!

– Я слуга короля, – відповів гетьман. – Запросить – піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.

– Ви наберете місцевих? – поцікавився Павло Щасливий.

– Це вас хвилює?

– Ви заберете чоловіків, які будують костел.

– Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

Реґіна Жолкевська підвелася:

– Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, – сказала вона.

Іван Данилович підвівся також.

(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

– Пробачте, панове, сімейні справи, – усміхнувся Станіслав Жолкевський.

Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

– З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, – озвався Павло Щасливий. – Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.

– Не забудьте розповісти мені, – нагадав Жолкевський.

– Авжеж!

З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.

– Пан воєвода відбуде з вами? – поцікавився Михайло.

– Це наша спільна справа, – відповів Жолкевський. – Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід – Вітчизні.

– Так. А як ваш Ян?

– Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали – тільки війна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.

– Тоді і Богдана візьму з собою, – сказав він.

Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав:

– А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.

– Але ще сейм нічого не сказав, – відповів Жолкевський. – Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.

– І що тоді?

– Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть мою відмову воювати за короля ті ж Потоцькі! Та Стефан спить і бачить, як на мене опускається королівська опала. Ні, хоч і не люба мені ця війна, відмовитися я не можу.

Тим часом за вікнами раптово потемніло, і одразу линув дощ.

– Ну от і знайома жовківська погода! – усміхнувся Хмельницький. – Наші хлопці змокнуть…

– Ну, це не найстрашніше для них! Краще рости будуть.

Одночасно з цими словами за дверима почувся шум – це втекли від дощу сини.

На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше – дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.

Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)

– Бідна земля… – озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.

– До чого тут земля? – невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. – Це я змок як хлющ!

– Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере…