Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

Фактично Щекотів був звичайним дитинцем, який оточували мазанки залежних від воєводи холопів. У самому центрі городища стояв невеликий будинок воєводи, оточений житлами його підлеглих. Будинки, де жила дружина воєводи, тулилися ближче до дерев’яного частоколу. Загалом, у Щекотеві проживало до сотні дружинників. Їхня чисельність поповнювалася ще декількома сотнями чоловіків із навколишніх сіл.

Гліб, тільки-но прийнявши обов’язки воєводи, зібрав у своєму новому житлі десятників. Ці стіни ще зранку пам’ятали дух попереднього господаря, котрого князь Лев, невдоволений його діями на даній посаді, без попередження забрав із собою, перед тим при всіх обізвавши лакизою . [11] Тут – підлабузник.

Що собою представляє новоспечений воєвода, десятники зрозуміли одразу ж після його перших слів. Тим не менше удвічі молодший, аніж попередній, новий господар Щекотова із завзяттям взявся за доручену йому справу.

Але спочатку на десятників чекало продовження розносу, яке почав ще князь. Правда, на відміну від Лева Даниловича, сердитого на себе і всіх за недавню поразку, воєвода Гліб вирішив пропустити риторику, як він сам виразився, й одразу вирішив взяти бика за роги.

– Укріплення Щекотова поляків не затримають, – почав Гліб, окинувши присутніх важким, як йому здавалося, поглядом.

Семеро десятників були старшими від нього за віком, але той факт, що представив нового воєводу сам князь, одразу визначило їхнє ставлення до нього.

– Чому дитинець не оточений ровом? – допитувався Гліб.

– Там є рів, – спробував виправдатися один з десятників.

– Це не рів, а канавка, яку звичайно я викопував дитиною, щоб спустити воду після дощу. Правда, це було дуже давно. Тому рів завтра має бути!

Десятники переглянулися і зашуміли.

– Щось не так? – запитав Гліб. – Здається, я висловився зрозуміло.

– Але ж, воєводо, зараз зима, – спробував заперечити той самий десятник. – Земля промерзла на не один лікоть. Навіть якщо довбати день і ніч, користі буде мало. Треба почекати.

– Чого почекати?

– Почекати, поки земля розмерзнеться.

– Якщо ми не зробимо укріплення навколо Щекотіва хоча б за три дні, весни можна вже не чекати. Тому…

Гліб підвівся.

– Вийдемо, – сказав він. – Подивимось, що можна зробити.

І першим покинув кімнату.

Присутні послідували за ним, при цьому не перестаючи обговорювати почуте. Вони ще не знали, чи не відмовиться молодий воєвода від свого рішення, але було зрозуміло одне: спокійне життя для них закінчилося.

Тим часом Гліб накинув на себе теплий одяг і простоволосий попрямував центральним майданом до воріт, залишивши десятникам самим вирішувати йти чи ні. Але ніхто не наважився залишитися за теплими стінами. За дивною процесією спостерігали нечисленні ратники.

Гліб на чолі десятників вийшов за ворота і зупинився. Видно, на Щекотів вже давно не нападали. Це новий воєвода зрозумів, стоячи на насипу перед брамою (а не навісному мосту). Повертівши головою у різні сторони і чудово розуміючи, що виглядає не дуже солідно, Гліб, тим не менше, продовжив, неначе не було ніякої перерви:

– Я хочу, щоб зараз же ви зібрали людей, яких тільки можна. Всіх! І ратників також. Гаяти часу не можна. Людей направити вгору рубати гілки. Розкласти їх на дні того, що ви так сміливо називаєте ровом. І підпалюйте. Гілок має бути багато, земля повинна розмерзнутись. Розтане земля – знімете ґрунт. Дійшли до мерзлоти – знову підпалили. Невже так важко буде це зробити? Князь покинув Щекотів незадоволений.

Гліб вперше згадав про розмови Лева Даниловича.

– Роботу не припиняти ні на мить! – продовжив воєвода. – Рів має бути глибокий. У два моїх зрости.

– Але воєводо! – виступив наперед десятник Ярополк (Гліб згадав, як його звати). – Так, ти правий: таким чином ми викопаємо рів. І встигнемо до приходу поляків. Але вогонь буде великий і високий. Боюся, що таким чином ми викопаємо рів, але спалимо частокіл.

– А ви не бійтеся! – відказав Гліб. – Змочіть дерево водою – і вогонь його не візьме, і коли воно замерзне, то важче його буде взяти. І ще…

Він тупнув ногою по замерзлій землі.

– Ось цього тут не має бути. Вирити рів і підвісити міст.

– Але тут немає моста! – вигукнув хтось.

– Так зробіть!

Гліб обвів десятників поглядом і, повторивши: «Робіть!», – повернувся у фортецю.

А десятники розбіглися виконувати свою роботу.

Гліб тим часом зайшов всередину відведеного йому будинку і стомлено опустився на лаву. Він вирішив не контролювати, як виконуються його розпорядження. Вирішив почекати. А поки що можна і чимось підкріпитися.