Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

– І?…

– Та мене не дуже цікавлять церковні справи! – відмахнувся Юрій. – А от державний стан мене зацікавив!

– І як там? – запитав Гліб.

Юрій махнув рукою.

– Та немає там ніякого державного стану! Місцеві князьки нічим іншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскільки хани на своїх місцях довго не затримуються, то й ярлики після їх смерті потрібні нові. І знову на поклін до Сараю. А у нас останній раз до Бату їздив ще мій дід Данило. Цей раз був і єдиним. А скільки у Сараю бував мій майбутній тесть ? [8] Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенії, дружини Юрія Львовича. Тому, други, те, що монголи час від часу набігають на наші землі, – не найгірше з того, що ми могли б мати, – закінчив Лев.

Він обвів поглядом присутніх і додав:

– Правда, й набігів на землі Москель останніми роками майже не було.

– Чому? – здивувався Богумил.

– Митрополит стверджує, що це завдяки його клопотанню і животворній силі благої вістки, котру він особисто приносить у намет хана.

– А насправді? – запитав Римонт.

Йому, як майбутньому ченцю, було неприємно слухати такі слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зуміє звільнити Русь і Литву від монгольського покровительства.

– А насправді причина досить прозаїчна, – пояснив княжич. – Там просто нічого грабувати. Ліси і болота, у яких живе чудь і меря. От де треті-четверті сини київських князів побудували міста, там щось і є, а куди вони не добралися – там досі чудь і меря. Той самий посланець митрополита повідомив, що хан Менгу дозволив відбудувати якусь Москву, що лежала сорок років у згарищі.

– Навіщо?

– Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мій майбутній шуряк  [9] Шуряк – брат дружини. Тут мова іде про Святослава Ярославовича. не дуже піднімав голову у себе у Твері.

– Так, – протягнув Гліб. – Після почутого поразка від Лєшека вже не виглядає такою фатальною.

– Тим більше, що вона не перша і, що найгірше, не остання.

У цей час поли намету відхилися, і разом з холодом всередину увійшов ратник з охорони Лева Даниловича.

– Я від пана, княжичу, – сказав він. – Тебе і сотника Гліба князь кличе до себе.

Присутні перезирнулися. До теперішнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрія, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.

Юрій підвівся.

– Що ж, йдемо, Глібе! – сказав він. – Князь кличе!

Вийти з теплоти на пекучий мороз дуже важко, але на щастя молодих людей княжий намет стояв неподалік, тому вони швидко подолали стоптаний дружинниками сніг і з’явилися перед князем. Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича вже не було всередині, і прибулі навіть не знали про попередню розмову.

– Батьку?

Лев Данилович продовжував сидіти за столом. На подив сина, князь заговорив не з ним.

– Глібе! Хочу тобі доручити важливу справу, – сказав Лев.

– Говори, князю! – схилив голову Гліб.

– Завтра ми пройдемо через городище Щекотів. Хочу залишити тебе його воєводою.

Гліб знову поклонився.

– Батьку, поясни! – Юрію не сподобалося, що його неначе не помічають. – Якщо ти вирішив назначити Гліба воєводою, навіщо закликав мене?

– Гліб твій соцький, тому ти маєш знати.

– Звідки така несподіванка?

– Мені повідомили, що Лєшек відправив нам навздогін своє військо. Нагнати нас не наздожене, але крові попсує. Городища повинні стати для них заслоном. До мене доходили недобрі чутки про воєводу Щекотіва. Ніякої організації оборони! А Гліб з цим впорається. Твоє завдання: не пропустити поляків на Львів.

– Зроблю, князю! – відповів розчулений Гліб.

Виходило, що із завтрашнього дня він повним правом міг іменувати себе воєводою. Непогано, як для незаконно народженого! На його щастя, князь Лев не переймався подібними дрібницями. На перше місце він ставив військові здібності, але не походження. У цьому Лев наслідував свого батька князя Данила, для якого походження також не мало ніякого значення, тим більше що благородні з народження бояри фактично так і не признали його княжу владу.

– У тебе є до мене запитання? – спитав Лев.

– Лише одне. Що є такого, чого я не знаю, але знати мушу?

– На все про все до зустрічі з поляками у тебе три дні.

– Зроблю! – знову повторив Гліб, і в його голосі не було й краплі невпевненості.

Вже наступного дня впевненості у Гліба поменшало. Новоспечений воєвода критично оцінив стан укріплень ввіреного йому городища і зрозумів, що відпочити він зможе лише після навали поляків, якщо тільки зможе її відбити. Побудований на пологому схилі гори Щекотів виявився погано захищений від можливих нападів. Найнеприступнішою була північна сторона, до якої майже притул підступали непрохідні болота, що тягнулися не на одну версту. Правда, зараз ця обставина мало чим допомагала: стояла люта зима, болото замерзло і ворог міг підійти кригою під саму стіну городища. Ще більш плачевною Гліб знайшов південну сторону. При бажанні можна було легко захопити укріплення саме звідси, адже над ним височіла гора, з якої воно виглядало, як спеціально побудована для обстрілу мішень. Та й розмірами Щекотів не міг похвалитися: мав овальну форму приблизно сорок на тридцять сажнів , [10] Сажень – давньоруська міра довжини. Дорівнювала 2,1336 метра. оточений високим частоколом.