Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

Лев прочитав потрібний рядок: «Ласло, з ласки Божої король Угорщини, Далмації, Хорватії, Богемії, Сербії, Галичини, Володимирії, Половців, Болгарії». У цьому титулі найбільше галицького князя обурювали три пункти: те, що цей малолітка невідомо з якого дива приєднав до своїх володінь галицьку й волинську землі. А інше, чого не міг пробачити Ласло Лев, був сам королівський титул. І це при тому, що сам Лев, син короля Данила, так і не посмів назвати себе королем. Він не знав, як відреагує на це хан.

Галицький князь зауважив, що відхиляються поли намету. Він сидів за легким похідним столом. На столі – звична у походах нехитра вечеря. Готові до чергового розносу князі спершу навіть остовпіли від такого. А Лев, неначе бажаючи посилити ефект, жестом запросив до столу.

– Як твій син, брате? – запитав Лев Мстислава.

– Поки що без змін, – відповів той.

Дванадцятирічний син Мстислава Данило напросився у цей свій перший похід, і батько не став йому заперечувати, пригадавши, що і його самого почали брати на війну у такому ж віці. Взяти участь у битві малому Данилові не довелося, зате при переправі через замерзлий Сян лід під конем княжича проломився. Пробовтатися у холодній воді хлопцю довго не довелося, його одразу ж витягли, відігріли, але ось уже третій день тіло Данила горіло.

– Дасть Бог, видужає! – заспокоїв Лев.

Він помовчав, зібравши в долоню посивілу бороду. Брати чемно чекали.

– Гадаю, нам пора порозумітися, – врешті озвався він.

– Давно пора, – вихопилося у Володимира.

Мстислав лише кивнув головою. А Лев почав:

– Я знаю ваше ставлення до цього походу. І ви, звичайно, звинувачуєте мене у тому, що мені з доброго дива забаглося встряти у польські справи. Там мені нічого робити, от і поплатився. Так ви думаєте, – повторив князь.

– А хіба ні? – запитав Володимир.

Замість відповіді Лев дістав з легенької скриньки якийсь пергамент.

– Це лист краківського стольника Мартина Бохенського. Його я отримав ще на початку студня . [6] Грудень. У ньому стольник повідомляє мені, що…

Лев Данилович розгорнув лист, швидко знайшов потрібне місце і зачитав:

– Доношу тобі, ласкавий і мудрий княже, що король Польщі і князь Сандомира Болеслав помер, і, як знаєш, не залишив після себе синів. Треба тобі якнайскоріше здобути краківський престол, що тобі його покійний князь Болеслав обіцяв. Нас, твоїх прихильників, тут більше, і ми всі будемо намагатися з’єднати тобі краківських панів. Поспішися, ласкавий княже, бо поспіх тут рішає.

Лев поклав листа назад у скриньку.

– За все своє сімейне життя Болеслав так і не спромігся вмовити жону Кінегурду лягти з ним у ліжко, – продовжив Лев. – Тому і пообіцяв мені, своєму своякові, корону. Ви гадаєте, мені потрібна Польща? Ні мені, ні нашому батькові, ні вам вона не потрібна. Але всім нам на заході наших земель потрібен спокій. Якби на краківський престол сів син нашої сестри Предслави, проблеми вирішилися б самі собою. Не всі, звичайно, але деякі з них точно. Ось навіщо потрібен цей похід!

– А тепер що? – запитав Володимир Василькович.

Про щось подібне він здогадувався, але промовчав, дозволивши Левові самому підтвердити свої здогадки.

– Жаль, але ми програли. І битву, і спробу. Лєшек Чорний, котрому, як я дізнався, також було обіцяно трон, виявився достойним Болеслава Стидливого. Тільки якщо той просто не затягнув свою Кінегурду у ліжко, то Лєшек взагалі ні на що не спроможний. Жаби і змії, як відомо, у цьому йому не допомогли. Відповідно, він озлоблений на всіх, – сказав Лев. – На нас також. Він спробує помститися. Тому нам потрібно бути готовими відбити майбутні напади. Не думаю, що доведеться довго чекати. Нечисленні загони місцевих воєвод вже пробували непокоїти нас. Далі буде більше. Тому, брати мої, будьте готові до непроханих гостей у себе на землях.

– Та які вони непрохані! – мовив Мстислав. – Самі їх запросили.

Лев махнув рукою.

– Це лише слова, – сказав він. – Ми повинні бути готовим до дій. Напевне, після відпочинку ми розділимось, ви – додому, я – у Львів. І потрібно бути пильними.

– І не залишати один одного на одинці з Лєшеком, – вставив Володимир.

– Особисто я допомогу обіцяю…

У той час, коли старші князі вирішували наступні кроки, у сусідньому наметі також велася неспішна розмова. Це був намет княжича Юрія, і він звично запрошував до себе своїх ровесників, з якими його пов’язували роки міцної чоловічої дружби. Молоді чоловіки напівлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим від якого стовпом виходив через отвір нагорі. Їм хотілося не так їсти, як просто відпочити від майже безперервного сидіння на конях.