Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

Юрію, як, зрештою, й іншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, і він вже виглядав мужнім сформованим чоловіком, готовим до виконання покладеної на нього місії. Всіма своїми діями Юрій намагався не бути схожим на батька, навіть зовнішнім виглядом зовсім не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борідку, то молодий син поки що відмовлявся її відпускати. Як і батько, Юрій вже змалку (а це майже десять років) не злізав з коня, беручи участь у численних військових походах. Принаймні навколишні землі могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частіше, аніж бачила його сама Русь.

Поруч Юрія лежав, підклавши під голову сідло коня, син литовського князя Тройдена Римунт. Хоч правитель Литви і завдавав Русі багато клопотів (один лише похід на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левові прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив і, свого часу віддавши на виховання у Львів, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спішив повертатися у литовські ліси, віддаючи перевагу спілкуванню з русичами. Правда, намагання місцевих вчителів не пропали даремно, і, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не піти йому у якийсь монастир. Своїми думками литвин поділився лише з Юрієм. Княжич, сам далекий навіть від думки провести своє життя у чернечій келії, тим не менше, не став відмовляти друга.

Навпроти княжичів (а Римунт ним був також, не тільки Юрій) примостився Богумил. Він був сином воєводи Світозара, якому колись довіряв навіть король Данило. Коли ж воєводи не стало, юнака запримітив княжич Юрій і забрав до себе. Поставивши Богумила на чолі особистої охорони, Юрій тим самим виділив його з-поміж інших вельмож.

Четвертим у наметі був начальник сотні Гліб. Наймолодший серед інших, він, тим не менше, вже встиг одружитися і був щасливим батьком піврічного карапуза. Своєю присутністю тут він завдячував давній, ще з часів безтурботного дитинства, дружбі з сином воєводи Світозара і тому факту, що жоною Гліба була сестра Богумила Добрава.

Княжич Юрій міг бути впевненим у відданості присутніх, як у свою чергу і вони сподівалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.

Зараз же всі думали не про якісь можливі проблеми кожного, але про спільне: що їх усіх чекає в найближчому майбутньому. Можливо, вже навіть завтра.

– Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумніший. Скажи, якого дідька  [7] Тут дідько – з давньоруської міфології: злий, ворожий людям дух. нас понесло у Польщу, – запитав Богумил. – Особисто мені добре жилося у Львові. Я зможу нарешті вибрати собі любку і женитися.

– І через твоє ймовірне весілля повинні бути відкладені усі державні справи! Тим більше, не один ти мав би одружитися. Я також не можу ощасливити дочку князя тверського і накинути на себе сімейні окови. Та й не дуже спішу, якщо чесно, – у тон йому закінчив Юрій. – Не про те думаєте, други мої. Нам зараз треба добре подумати, чому так сталося під тією Гозлицею, будь вона неладна!

– А що тут думати! – озвався Гліб. – Якби твій, княжичу, дядько не спокусився на легку наживу у Сандомирі, а прислухався до князя, не було цього. Таке ми вже проходили. З монголами. Та ніщо нас не навчило!

– Оце вже слова не хлопчика, але мужа! – похвалив Римонт.

– Батько довіряє братам, – спробував виправдатися княжич. – Як свого часу Данило довіряв Василькові.

– Часи не ті, княжичу, – нагадав Богумил. – Брати не ті, і монголи також. Навіть не знаю, хто гірший: Бату чи Ногай. Принаймні, чого чекати від першого, знали всі. А що другий? От де зараз його кіннота? Куди поділися безстрашні Кончак, Кубатан і Козей? Десь попереду грабують наші ж таки землі. Воістину: краще вже мати їх серед ворогів!

– Батькові важко відмовити монголам, котрі намагаються нав’язати свою допомогу.

– Ну, в цьому вони мастаки, – згодився Богумил.

– Якраз перед походом до батька прибув посланець від митрополита, – говорив Юрій.

– Він ще живий? – здивувався Богумил. – Йому вже під вісімдесят?

– Та він нас всіх переживе!

– То що хотів митрополит? Вкотре насварив князя, що той не так дотримується церковних канонів? – поцікавився Римонт.

Юрій подивився на друга, зрозумівши причину такої цікавості, і кивнув головою.

– Не без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.