Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Маргарита встигла помітити, що граф десь такого ж віку, як і її брат Філіпп, у сідельнику тримається дуже прямо, й очі у нього, попри стурбованість і явне незадоволення, привабливі й ласкаві, як темний бурштин. Обличчя графа було виразне, монфорівське: довгий ніс, широке підборіддя та вилиці, вуста вузькі, зімкнуті, із впевненою напівпосмішкою, очі доброзичливі, уважні – риси свідчили скоріше про відкритий характер та вміння володіти собою. На відміну від білявих світлооких братів, Рішар мав ясно-каштанове волосся, що трохи закручувалось на кінцях, та темні очі, як кажуть, від матері, проте все одно був дуже до них подібним. Як побачити їх разом: Жана, Артюра, Жиля та Рішара – завжди було зрозуміло, що це рідні брати. Однаково кремезні, міцні, як гриби з-під одного дерева. Молодші троє мали лише по року різниці між собою, а тому, незважаючи на різні та непрості характери, були між собою дружними, ладні були кинутись із голими руками на захист один одного, а до старшого брата, герцога, мали незаперечну повагу.

Кемпрле прикрасили різнокольоровими прапорцями, як на турнір чи коронацію. Люди вибігли на вузькі вулички, кричали щось своєю дивною, грубуватою мовою, і з їхньої радісної інтонації Маргарита зрозуміла, що її вітають. Їй під ноги кидали якісь невідомі ароматні квіти, дрібні й яскраві, й дівчина не вірила, що цей скелястий край міг породити таке різнобарв’я.

Люди кричали привітання герцогу, блідій гордівливій герцогині, графу д’Етану, сеньйору де Шантосе, їхньому старшому брату, Артюру де Рішмону, який тільки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усіх внутрішніх суперечностей герцогської родини й яка звикла до розповідей про чвари у королівській сім’ї, така злагода щиро дивувала. Як і дивувало незвичне і неприпустиме для неї звертання на «ти» між братами, у той час коли її старший брат, герцог Орлеанський, незмінно казав «ви» навіть малій Ізабеллі та Жану, бастардам батька.

У соборі було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаєної до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньєра чи Ла-Ферте, на маленький двір герцога Орлеанського, вічно вбраний у темне. Філіпп колись розповідав сестрі про марнотратний двір королеви Франції, про розкішні учти дофіна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутілому дворі герцога Орлеанського, й уявити собі не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вісімнадцять дам її почту у неймовірно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усі завішані однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потім списоносці із горностаєвими гербами на грудях, біло-чорні пажі у коротких плащах, розкішна свита герцога, обтягнуті парчею зі срібним гаптуванням ноші герцогських дітей…

Маргариту перевдягнули у ще одну білу парчеву сукню зі срібною нижньою спідницею й довгими подвійними рукавами, волосся сховали під невисокий біло-срібний хорн, серпанок м’яко огортав підборіддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаї: до самісінького кінця весільної учти наречена мала бути із розпущеним волоссям, що символізувало її незайманість. Маргариту ж, за згодою герцогів, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очі різниця у віці наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, які оточували тридцятеро списоносців та тридцять пажів: п’ятнадцять із бретонськими гербами, п’ятнадцять – із орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав її кузен, герцог Бретонський, він поштиво вклонився на церемонне привітання Маргарити та повів її до вівтаря.

Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно з’єднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита… В ім’я Отця і Сина… Їх заручили.

– Амінь, – видихнули придворні.

Рішар обережно забрав серпанок із поблідлого обличчя дівчини. Й вона відчула холодний поцілунок десь у щоку та із жахом усвідомила, що все це і насправді відбувається із нею: кам’яний чоловік, який і слова до неї не мовив, і якого вже ніколи не позбутися, біло-срібна сукня, яка так радувала її на початку, а тепер аж душить жорстким високим коміром, чужа скеляста, роздерта вітрами країна, що має стати їй єдиною домівкою. На темно-синіх очах з’явилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав сліди її слабкості та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутніх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у світі є набагато гірші речі. Їй – десять, її наречений – молодий хлопець. Коли їй буде чотирнадцять і шлюб буде консумовано, він все ще буде людиною у розквіті сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймні житимуть із повагою до королівської крові, яка в них тече.