Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Утома, задуха та млість… Маргарита ледве стримувалась, щоб не лягти… Але ж зіпсується безжально важка, шита сріблом сукня, коси випадуть з-під розшитого перлинами хорна. Від вимушеної нерухомості тіло налилося свинцевою важкістю, очі злипалися.

За віконцем дормеза – лише скелі й рідка травиця, маленькі криворукі яблуні, всипані дрібними червоними плодами, якісь крихітні білі квіти, а головне – божевільний вітер, що окутує запахом тисячі трав. Ні, не вітер, – вітри. Скільки їх тут? Два, три, десять? Сотні шепотінь, криків, погроз, співів. Вітер зухвало увірвався в дормез і прошепотів щось Маргариті. Вона оскаженіло закричала, наказала зупинитись. Бретонці на чолі свити й не подумали послухатись, але принцеса повторила нетерпляче, голосно, майже істерично. Дормез важко зупинився. Дівчина вискочила і побігла від дормеза, як із пекла. Мадам де Белльваль не встигала за нею.

– Ваша високосте! Ваша високосте!

Маргарита озирнулась, рвучкий вітер зірвав білуватий серпанок з її хорна і жбурнув у небо.

– Прюнель! – покликала важкотіла дама де Белльваль, задихаючись.

Філіпп квапливо спішився та вклонився.

– Доженіть її високість. Її витівки доконають мене.

Маргарита бігла, підібравши спідниці, трави лоскотали її голі ноги, вітер пестив обличчя. Цей вітер подарував їй раптову й незрозумілу легкість, і дівчині здалося, що вона летить у своєму безжально важкому коштовному вбранні. Лише голосний крик Прюнеля повернув її до реальності:

– Ваша високосте! Що ж ви робите? Вже Кемпрле скоро. Ваш наречений виїхав назустріч…

Маргарита стенулася, наче її штовхнули в спину, хорн злетів із голови, з гаптування посипались розірвані низки дрібних білих перлів. Знову наскочив рвучкий, пустотливий вітер, слабкі срібні шпильки не тримали важких кіс – за мить зіпсувалась зачіска. Вітер розплітав її волосся: владно і ніжно, як нетерплячий коханець. Філіпп де Прюнель раптом побачив Маргариту такою, як знав у Ла-Ферте: дівчинку з розпущеним волоссям, а не мовчазну пихату принцесу, по-дорослому вбрану. Прюнель схилився, щоб підібрати її зіпсований хорн і раптом почув, як Маргарита глухо прошепотіла:

– Бретонці!..

Філіпп озирнувся і помітив різнокольорову свиту герцога Жана, яку оточували пажі, вбрані у чорно-білі камзоли із бретонськими горностаєвими гербами, та шафранно-зелених дам герцогині. Дама де Белльваль, побачивши, на що перетворився розкішний убір її вихованки, схопилася за серце. Маргарита повільно підійшла до месьє де Шантосе, вклонилася, той узяв її за руку й поважно підвів до високого шевальє у темно-синьому вбранні:

– Мій брат, Рішар Монфор, граф д’Етан – ваш наречений, моя панно.

Геть дитя, попри доросле вбрання… Граф знітився.

– Принцеса Орлеанська. Твоя наречена, брате.

Маргарита схилилась у реверансі, підштовхнутий герцогом Бретонським граф д’Етан поквапився її підняти, уникаючи зустрітись очима. Скільки граф потім не намагався, він не міг згадати їхньої першої зустрічі, бо у пам’яті зачепилася лише біла пляма її обличчя та важке срібне гаптування сукні – холодне й колюче. Маргарита знала, що вона повинна висловити свою покору й поштивість до нареченого, герцог Орлеанський написав для неї елегантну промову, яку принцеса вивчила дорогою. Але зараз вона відчувала, що Рішар геть не потребує її присяг. Тому із полегшенням промовчала.

Герцогиня Жанна церемонно розцілувала кузину зімкнутими холодними вустами, обійняла її, назвавши милою сестрою. Хіба ж покійний герцог Орлеанський їй не рідний дядько? Хіба ж її покійна сестра Ізабелла не перша дружина Шарля, старшого брата Маргарити? Дами зашелестіли сукнями, вітаючи майбутню мадам д’Етан, шевальє лінькувато познімали високі капелюхи, прикрашені коштовними брошками, які при дворі короля Франції були не в моді вже років зо три. Маргарита добре тямила у цьому, її брат Філіпп, попри вічну жалобу та темні кольори, фасони вбрання та капелюхи завжди обирав за останньою модою.

Для принцеси подали маленькі ноші, прикрашені біло-чорними гербами Бретані та блакитно-золотими – Орлеанів. Бліда дама де Белльваль, що не чекала таких вибриків від своєї добре вихованої принцеси, марно намагалась привести до ладу залишки її зачіски та втихомирити власне серцебиття. Бачила б це її стара італійська нянька!

Трохи присоромлена своїм зовнішнім виглядом, Маргарита краєм ока дивилась на нареченого. Той їхав праворуч, повільно й мовчазно, як головний плакальник на похороні. Та й чого б це йому виглядати задоволеним: йому підсунули дитину, що увійде в шлюбний вік не раніше, ніж за три-чотири роки, і, дай Боже, іще за рік, якщо пощастить, народить сина. Інакше нащо ті політичні шлюби?