Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Шарль Орлеанський кисло посміхнувся, він давно вже перетворився на політика, а політик не має права бути шляхетним. Проте серце його боліло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цієї самотньої подорожі у далекий край, для геть чужої родини, в якій їй доведеться жити. Він був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрі до останнього триматися сповідника, мадам де Белльваль та котрогось із пажів, аби мати змогу передавати вісті. Саме тому герцог дуже довго напередодні розмовляв із духівником принцеси та її вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою ніжну сестру, аби не хвилюватись.

– Із Богом! Їдьте! – нарешті промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Він проводив тривожним поглядом віконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.

Французький почет важко зрушив з місця, наче дивна тварина – з коней, вершників, заліза, шкіри та деревини дормезів, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з білого мармуру, Маргарита сиділа біля віконця дормезу, жадібно вбираючи поглядом розкіш луарського літа, тонкі білі пальці міцно вчепилися в оздоблену сріблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштинові чотки, а дівчата-пересмішниці зі свити стиха шепотіли щось одна одній на вухо.

З боку віконця Маргарити їхали верхи бретонці, але принцеса якось оминала їх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-білих бретонських горностаїв спалахнула зелена пляма – колір Орлеанського дому. Маргарита, отямившись, побачила біля свого віконця джуру герцога Орлеанського, він стягнув зелене барі 3 3 Головний убір, схожий на берет. з гаптованими шовком листочками кропиви 4 4 Кропива – один із символів Орлеанського дому. і вклонився принцесі настільки низько, наскільки це взагалі міг зробити вершник. Маргарита привітно посміхнулась у відповідь, але не могла згадати імені хлопця.

Прюнель… Філіпп де Прюнель, здається…

Маргарита втомлено відкинулася на гаптовані шовком різнокольорові подушки: кілька ночей вона майже не спала. Від важкого, шитого сріблом та перлами хорна боліла шия, тому Маргарита не роздумуючи стягнула убір з голови. Побачивши, що принцеса засинає, дама де Белльваль знаком наказала юним фрейлінам припинити балачки. Заколисані розміреним кроком коней, дівчата швидко замовкли, але стару мадам де Белльваль сон не брав, вона пильно вдивлялась у скам’яніле обличчя своєї вихованки, якесь на диво нахмурене та суворе, навіть тонкі білі руки, стиснуті в кулаки, проти волі видавали внутрішнє напруження. Маргарита спала погано, вона весь час переверталася з боку на бік, зрештою зім’явши брокатну сукню, подих став рвучким і непевним, вуста її нервово здригалися, наче вона хотіла кричати. Мадам де Белльваль знала, що Маргариту часто мучать страхіття, від самого дитинства. Стара завжди заспокоювала дівчинку, запевнюючи, що це лише страшні сни. Але сама добре знала, що то не сни, а вихоплені з пам’яті спогади. Як не дивно, Маргарита пам’ятала матір, покійну герцогиню Валентину, хоч та померла, коли дівчинці було лише три з половиною роки. Але ніяк не могла зіставити образ змученої жінки у глухій жалобі зі змарнілим обличчям, щільно обтягнутим пожовклою, як старий пергамент, шкірою, з тим, якою уявляла свою матір, такою, якою вона посміхалася з коштовних мініатюр численних книжок, які їй присвячували: стрункою, світлою, наче Діва Марія, розрядженою у брокат і коштовності, як королева Франції, яку одного разу бачила на прощі. Ця страшна висока жінка у жалобі мовчки приходила у найтривожніших снах, ставала над її ліжком та скорботно посміхалась, і Маргарита боялась її до зупинки серця.

Маргарита народилася того буремного 1405 року, коли її батько, Луї Орлеанський, відверто готувався до війни зі своїм ворогом та кузеном Жаном Бургундським. Замок Шато-Тьєррі перетворився на подобу дикобраза 5 5 Орден Дикобраза – лицарський орден, заснований Луї Орлеанським, батьком Маргарити, у 1394 році на честь народження сина. з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоєнній моторошній тривожності: Шато-Тьєррі якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброї, пострілами кулеврин; герцогиня Валентина з дітьми та придворними дамами замкнулась у височині донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвір та не виїжджати з замку. Герцогиня від нестачі свіжого повітря та рухів ще довго лежала кволою, дочки їй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, ніби з колиски її переслідували страхіття. Ті страхіття безжально змішувались зі спогадами: жінки у жалобі, страшні та темні, як демони, хоч обличчя знайомі, рідні; кам’яні хрести в обіймах полум’я, божевільні чорні коні, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досі не могла сказати, що з нею справді сталося, а що лише наснилося у тривожності ночей.