Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Дівчина бачила, що її везуть мало не потай, у дормезі без гербів, почет та охорона більше бретонські. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свій почет, що наречений має виїхати назустріч зі свого замку, а місто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкість повітря чистим, радісним співом… Маргарита знала, що так приїхала у Францію її мати, міланська принцеса. Її ж везли тихо, майже ніде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на її вустах завмерла легка придворна посмішка, у погляді застигла крига, видаючи те, що вона добре розуміє, які знаки поваги мала б отримувати.

Вона і далі їхала мовчки, ні на що не скаржилася, нікому не дорікала, навіть впевнено тримала на вустах легку посмішку, але усе її роздратування і гнів згоряли всередині, не насмілюючись і словом вирватись із її зімкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатстві Фонтенвро, де жіноча половина почту заночувала, коли за нею закрили двері гостьової келії, Маргарита кинулася на ліжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Ті ридання настільки її виснажили, що дівчина миттю заснула, і чи не вперше за кілька місяців нічні страхіття та жінка в жалобі полишили її.

На четверту добу подорожі раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезі було на диво затишно, і Маргарита вишукувала таємне задоволення у тому, що важкі краплі барабанили по сталевих саладах 6 6 Шолом, схожий на каску, без забрала. бретонців. Коли негода починала їм допікати, бретонці співали своєю дивною мовою, а дамі де Белльваль, призвичаєній до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонські пісні здавалися суцільною лайкою.

– Сердешна моя дівчинка… Вам доведеться звикати до цієї варварської мови.

Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повільно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадібно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб ніколи не забути пишноти луарського літа. Бо попереду лише скелі, болота, нескінченні зарості вересу, а ще вітер і море – без сумніву, вороже, холодне, зле.

Виснажена нерухомістю в дормезі, Маргарита дивилася на Філіппа де Прюнеля мало заздрісно. Той їхав попереду, острожив коня, коли йому заманеться, і, здається, був сповнений скоріше щирою цікавістю та очікуванням пригод, ніж шкодуваннями та сумом. Авжеж, йому ледь чотирнадцять, він щойно вирвався з-під опіки родини та переляканих квоктань своєї матінки, вдови шамбеллана покійного герцога Орлеанського, та п’ятьох незаміжніх старших сестер, утік від муштри з вічною чисткою зброї та стусанів суворого коменданта Ла-Ферте. От щасливець! Принцеса опустила фіранку і, відкинувшись на подушки, високо підняла голову, проганяючи з широко відкритих очей сльози…

Молода жінка легко зіскочила з високого ліжка із цілою горою маленьких, гаптованих золотом подушечок. Забувши про нічні капці, вона швидко – ніби літала, а не ходила – опинилась перед розпаленим каміном. Червонувате світло охоплювало її фігуру, обіймало палаючою аурою білу шкіру, чорне, як ніч, волосся, довге й жагуче, прикривало її тіло, наче плащ. Рішар заворожено дивився і не міг позбутися думки про те, що Рене схожа на відьму. Всевладну чарівницю, яка приворожує чоловіків, щоб врешті згубити. Раптом вона озирнулася та посміхнулась до замисленого Рішара нестримно сумною, якоюсь жалобною посмішкою.

– Рене, серце моє! – він м’яко обійняв її однією рукою, а другою відкинув за спину волосся, – ви така сумна.

– Ви ж не можете мені заборонити думати про ваше весілля, монсеньйоре, про вашу наречену…

– На Бога, припиніть! По-перше, це всього-навсього заручини. До того ж, Орлеанський дім не при такій владі, щоб вона насмілилась ставити мені вимоги. Що між нами зміниться від того, що я одружусь із нею за кілька років? По-друге, вона досі дитя, їй лише десять років. Ще принаймні три роки ніхто і слова не мовить про шлюб та консумацію. А за три роки союз із Орлеанами може стати непотрібним моєму братові, герцогу…

– І ви наважитесь повернути онуку короля? – не вірячи, із гіркою посмішкою запитала Рене.

– Діва її роду недовго сидітиме без нових заручин та шлюбу, будьте певні. Ви ж знаєте, що мені цей союз поперек горла. Я лише молодший син герцога Бретонського, могли б дати мені спокій від цих політичних угод…

Ранкові дзвони бадьоро заспівали приму. Вітряний світанок безжально розлучав наполоханих коханців. Рене тривожно провела Рішара своїми дивними срібними очима: розчарована та вже сповнена ненависті до дівчини, якої ніколи не бачила.