Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

– Я свого рішення не зміню. Рішаре, ти єдиний із нас, у кого вистачить терпіння й розуму вести дипломатичні переговори. І як мені не боляче визнавати, це нам скоро знадобиться.

– Брате, у Нормандії обложили Арфлер, а ми замість того, щоб надати місту допомогу, відсиджуватимемось, як лиси в норі.

– Це не наша війна, Рішаре! Не наша!

Герцог Бретонський захитав головою. Як же остогидло борсатись між ворожими сторонами у пошуках миру! Безкінечно пояснювати щось своїм братам, хоч Артюр відверто тримає сторону арманьяків, а Жиль – бургундців. Він мусить порадитись із герцогинею… Мусить…

Ранком наступного дня Артюр де Рішмон із великим загоном полишив Кемпрле. У Парижі на нього чекало, хай і коротке, але таке омріяне побачення із мадам дофіною, Маргаритою Бургундською.

Разом із ним поїхав щасливий до нестями юний джура, що супроводжував почет принцеси Орлеанської до Бретані, Філіпп де Прюнель, якого герцог віддав у служіння своєму братові. Як і кожен хлопчак його віку та роду, Філіпп прагнув звитяг, мало розуміючи, що таке війна. Прюнель виріс при дворі герцога Орлеанського і, попри непогану фізичну форму та вправність із конем на зброєю, морально був більше готовий до турнірів та Двору кохання, ніж військових походів та справжніх боїв. Тобто до того світу, який став реальністю після вбивства Луї Орлеанського.

Вересень промайнув швидко у щоденних звістках про маневри англійців. Дофін Луї скерував усі французькі сили на Вернон. Ситуація ставала критичною, через два дні після свята Богородиці благословенний король Шарль змушений був винести орифламу 14 14 Головний військовий прапор Франції. з абатства Сен-Дені, що для кожного француза означало лише одне: війна, яка здавалася химерною загрозою, стала нестримно реальною. Блідий, передчасно постарілий король Франції безсилими висохлими руками тримав орифламу, сльози котилися по його зморщених жовтих щоках, люди падали на коліна і ридали. Дофін, на диво серйозний і на диво тверезий, упав на одне коліно й поцілував королівський прапор. Бліда розряджена королева Ізабо байдуже і відверто нудьгуючи, спостерігала з висоти своїх оксамитових нош. Принци крові, герцоги, найродовитіше дворянство зібралось, щоб виступити проти англійських загарбників.

Новини з Нормандії не радували. Обложений Арфлер, сподіваючись на допомогу, просив короля Генрі про перемир’я до шостого жовтня, пообіцявши відчинити міські брами перед англійським військом, якщо допомога не встигне. Король Англійський, порадившись із братами, дав Арфлеру лише п’ять днів, по закінченню яких місто здалося на ласку переможців. Увесь шлях англійського війська в Нормандії був залитий кров’ю, завалений мертвими тілами, оповитий криками і плачем.

Радість англійців затьмарювали значні втрати, які зробили неможливим запланований рейд на Гієннь, тому англійці вирішили рушити на північ, до Кале. А через чотири дні після здачі Арфлера король Генрі відправив дофіну Луї герольдів із викликом на двобій, яким пропонував вирішити їхню суперечку (під якою розумів законне право на французький престол), але належної відповіді не отримав. Висміявши із братами таку недолугу поведінку спадкоємця французького престолу, король Генрі навіть не уявляв, що вісімнадцятирічний дофін лежить при смерті. Раптовий серцевий біль, який нерідко переривав божевілля учт та розваг у королівському палаці, знову заволодів кволим тілом принца. Королева помітно заметушилася: на Луї було легко впливати, даючи йому гроші і вродливих жінок, влади й участі у державних справах він не хотів. Якщо з ним щось станеться, її другий син, Жан Туренський, надто прив’язаний до бургундців, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам і монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сиділа коло ліжка сина значно довше, ніж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирі молитви та турботу королеви, його високості дофіну не легшало. Він почав відхаркувати слиз із кров’ю й так сильно пітнів уночі, що на ранок доводилося повністю міняти постіль. Її величність вже із неудаваною тривогою спостерігала за агонією свого третього сина. Він лежав днями у ліжку під червоним балдахіном із гербом, сіро-білий, наче мрець, зрідка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, і тільки якісь мавританські ароматичні свічки, коштовні, як амбра, повертали йому подих. Біля ліжка весь час стояла(бо королева сиділа) улюблениця принца, Б’єтта де Кассінель, на її видовжених до скронь світло-сірих очах тремтіли сльози, тонкі білі руки вона тримала на ледь округлому животі. Дофін, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з її ледь розповнілого стану, він добре розумів, що тої дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофін не хотів її бачити, як лиху вісницю. Навіть молилась вона так само погордливо, як і все робила в своєму житті, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що їй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало років йому судилося, хіба ж він витратив би на дружину бодай одну ніч?