Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Про двобій із англійським королем вже не йшлося. Королева замовила меси, сповідник дофіна вже не залишав його ані на мить.

Тим часом військо конетабля Франції Шарля д’Альбре швидким маршем наближалося до англійців. З Руана виступили головні французькі сили. Розвідники герцога Йоркського доповідали, що французів уже в три рази більше, а ще не всі сили зібралися. Казали, що герцог Орлеанський, герцог Брабантський та військо від герцога Анжуйського досі на підході. Йшов безкінечний жовтневий дощ, англійська армія вже кілька днів нормально не їла, а взяти провіант не було де. Багато солдатів мучилися від дизентерії, бо намагались втамували голод сирими грибами, жолудьми та каштанами.

Марно сподіватись на диво! Король Генрі вже ставився поблажливіше до можливості дипломатичного вирішення суперечки. Він уже кілька разів обговорював із братами можливість відкупитися від французів за безпечне повернення до Кале. Та перш ніж він встиг відправити посланців, конетабль та французькі герцоги самі запропонували за сто тисяч екю повернення захопленних норманських міст та відмови від подальших зазіхань на корону Франції. Для людини із гординею короля Генрі ціна була неприйнятна.

Паж влетів у намет короля Генрі й упав на коліна. Той тривожно впився в нього темними очима.

– Говори!

– Ваша величносте! Герольди від конетабля Франції, месіра д’Альбре.

Король Англії озирнувся до своїх братів, шукаючи підтримки: спершу – до розсудливого, усією манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потім – до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачів пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймні неприємної звістки, Кларенс вже був розохочений, як молодий півень перед бійкою.

– Проси!

Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.

Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирі, король Генрі нахмурився, але мусив задля успіху перемовин стримати роздратування. Він знаком дозволив посланцям говорити.

– Могутній королю Англії! Шарль д’Альбре, із ласки Божої конетабль Франції, має честь повідомити, що із ним двадцять п’ять тисяч війська, і він має намір дати бій до того, як ваша величність досягне Кале.

– Годі, – наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазні фрази, які більше годилися для лицарського турніру, ніж для війни.

Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залізом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу підняти її. За звичаєм герольдів потрібно було щедро нагородити, але англійці були у скрутному становищі, тому король віддав посланцям свій золотий ланцюг та дві каблучки, аж тоді дозволив піти.

– Що скажете? – спитав король, упавши у похідне крісло під червоно-золотим балдахіном.

– Якби французи не слідували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у місті, викликавши тим часом допомогу з Англії… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.

– Якби ж не , мій обережний брате! – глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.

Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильніший, хто – слабший, а хто – батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.

– Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, – сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що більша частина наших солдатів змучена дизентерією… А французів двадцять п’ять тисяч.

– Битися! Чорт забирай, їх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побіліли. – Огидно усвідомлювати, що смерть – єдиний порятунок честі.

Король замислився. Важка тиша в наметі гнітила, як у камері смертника.