Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

– Хтось із нас повинен верхи їхати у Кале, бо якщо усі ми загинемо, Англію знову роздеруть громадянські війни за королівський спадок. У мене немає законних дітей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англійська корона залишилась за Ланкастерами.

– Пробачте, брате мій, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.

– Тобі є що втрачати, Джоне, – ласкавіше сказав король.

– Я не збезчещу своє ім’я втечею, – впевнено відповів Бедфорд.

– Тоді ви, Томасе…

– Нізащо! Пробачте, ваше величносте. Коли мої брати на полі бою, то й мені тут місце,– сказав Кларенс, і звичайна для нього насмішкуватість кудись зникла.

– Що ж лишається…

Погляди братів упали на Гемфрі Глостера, найменшого брата, який тільки-но увійшов до королівського намету і вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братів та наказ короля, теж відмовився їхати в Кале. Тоді король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столиці. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.

Конетабль Франції, впевнений у своїй перемозі, не хотів проґавити англійську армію, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши між Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англійці змушені були заночувати у полі під Мезонселем.

Сам же король Генрі наказав вивести свого бойового коня білої масті, невеличкого на зріст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височині. Та коли король піднявся, він завмер від жаху: французька армія, що зайняла весь простір між лісами в низині, виглядала, як величезний рій сарани. Його величність розумів, що французи так само страждають від пронизливого дощу, нестачі їжі та хвороб, проте їхня кількість, всі ті списи, блиск десятків тисяч обладунків, прапори, намети, коні, всі ті звуки, галас, крики, дзвін, що панували навколо французького табору, – не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Він зціпив зуби, різко розвернув коня та поїхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле приміщення, трохи хліба з сиром та цілу карафу вина. Від вина король відмовився, поїв і спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись із боку на бік, Генрі різко підвівся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до війська.

Безнадійність становища англійців була очевидна, але королем оволоділа якась дивна нерозумна і незрозуміла впевненість, яка відкидала сумніви раніше, ніж вони встигали продертись до його серця. Він обходив і обходив позиції, вислуховував своїх командирів, тричі власноруч промалював план місцевості, яку вже достеменно знав, аж тоді тривога полишила його.

Надвечір король наказав зберігати суцільну тишу в таборі, усім порушникам наказав відрізати вухо, а надто знатних для такої ганебної кари – нещадно штрафувати. Ніч минула у пронизливій тиші, холоді та дощі, що загасив всі вогнища, окрім хіба що грубок у наметах. Комусь так легше було зібратися з думками, комусь – молитись, а хтось мовчки, не сміючи подати голос, проклинав усе на світі, шкодуючи, що свою останню ніч він проводить у холоді й голоді.

Король не міг спати. Він вийшов з намету та підвів погляд до неба, звідки зрідка з’являвся затягнутий хмарами тонкий молодий місяць. Король шукав Божих знаків і не бачив їх. Він молився безкінечно, беззвучно, наче в тих повторюваних словах віднаходив заспокоєння.

Пишний табір французького командування, розкішні попони коней, розряджені у золото й оксамит пажі скоріше нагадували турнір, ніж війну.

У темно-зеленому наметі конетабля Франції галасливо й тепло, смолоскипи тьмяно освітлюють червоні від вина обличчя сеньйорів. Вони вже дві години сперечались та закладались, хто яких бранців захопить у полон і кому ж пощастить полонити короля Англії. Сеньйор де Круа заприсягнув, що він або його люди (яких було аж цілих вісімнадцять) знесуть золоту корону з шолома його величності.

– Я повторюю, месіри, я чекатиму, – запевнив присутніх конетабль.

– Лише чого, месьє? – спитав герцог Алансонський. – Поки з Англії прийде допомога? Чи другого пришестя?

– Король Анрі молодий та запальний. Він нападе першим, що зменшить наші втрати.

– Про які втрати ви кажете, коли їх там жалюгідних шість, може, вісім тисяч? – засміявся Артюр де Рішмон. – Мені важко зрозуміти, кого ви бережете, коли кожен із нас прагне битви.

– Ми можемо чекати, допоки голод та хвороби не викосять половину англійського війська. До того ж, майже тиждень іде дощ, погода не сприяє атаці кавалерією… – зауважив маршал Бусіко.