Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

– На відступ! На відступ!

Французи важко посунули назад, коні не слухаються, свої йдуть по головах, вершники чавлять піших.

– Бретонський собака! – чує Філіпп.

Важкий удар сокири – він упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грім. Здається, пішов дощ. Сухі вуста Філіппа нервово здригнулися, намагаючись піймати важкі краплі вологи. Він так і не зрозумів, що то кров на вустах. Раптом перед очима Філіппа з’явився чорно-білий бретонський прапор, він накренився і впав. «Монсеньйор де Рішмон! О, як мені шкода…» – встиг зауважити Філіпп, усі звуки бою раптом стихли, і хлопець скотився у прірву.

Відступивши, французи спробували поновити ряди, приєднавши кінну частину третього війська.

Король Генрі напружено тримався у сідельнику. Аж раптом він побачив, що його брат Глостер впав із коня поранений, і відразу ж кілька французів кинулися до нього, пізнавши герб. Генрі зіскочив із коня та став на захист брата. Його величність (як помітно золоту корону на шоломі!) побачили люди сіра де Круа, ті самі, що заприсяглися зрубати корону на шоломі чи полонити короля Англії. Марно, король відбив напад, вбив двох французів, допоки його охорона не прийшла на допомогу. Тільки тоді пораненого Глостера змогли перенести углиб табору та перев’язати рани. Правду кажучи, кілька зубців із королівської корони люди де Круа все ж знесли.

– Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табір! Розвідка доповідає, що герцог Брабантський із кількома тисячами списів у півльє!

Король ще мить дивився на зброєносця, не усвідомлюючи в гарячці бою значення його слів.

– Нам не втримати два фланги і бранців, – глухо зауважив Кларенс.

Обличчя короля горіло, як у пропасниці.

– Убити неважливих полонених! – наказав він.

Джури кинулися доносити наказ.

– Як вони знатимуть, хто важливий, а хто ні? – спитав раптом блідий Кларенс.

– Самі розберуться.

Тут англійці побачили, що французи почали третю атаку. Коні вже не могли продертися крізь щільні завали тіл, деінде утворились стіни висотою з чотирьох-п’яти мерців, ряди знову порушились, залишок третього війська накивав п’ятами. Лучники зупинили напад – і французи відступили. Тоді король Англії, зібравши навколо себе братів і декілька сотень вершників, сам повів військо у бій. Французи не чекали такої зухвалості, тому більшість із переляку навіть не намагалась опиратись. Англійська піхота вже кинулась на поле бою грабувати вбитих. Більшість мертвих сеньйорів лишилася у самісіньких сорочках. Так і лежали – білоногі, з перемазаними брудом та кров’ю обличчями, посіченими руками, розрубаними головами, розпоротими животами – у дивних обіймах смерті, наче грішники, яких після Останнього суду янголи сонмами скидали у пекло.

Дехто ще вперто боронився. Але англійці у якомусь запалі били влучно, смертельно й немилосердно. Наче хотіли відомсти за свої голодні, холодні, вимочені дощем дні та ночі.

Король Англійський помітив, що якийсь лицар б’ється із останніх сил, хоч на нього напало не менше п’ятьох. Його величність зацікавлено під’їхав ближче, наче хотів подивитись травлю кабана на ловах. Побачивши короля, француз відпустив меч:

– Здаюся! Я герцог Алансонський!

У ту ж мить два мечі врізались у тіло сердешного герцога. Той глухо скрикнув і впав замертво. Огидна смерть для нащадка французьких королів. Його вбивці якось винувато озирнулись до короля Генрі, він криво усміхнувся й промовив, як на проповіді:

– На все воля Божа…

Філіпп відчував лише руки на своєму тілі – жадібні та злочинні, які зірвали навіть ланцюжок із хрестиком, познімали з відпружених, безвольних пальців каблучки. Філіпп застогнав, перед очима стояв червонуватий туман, із якого виринали чужі, безжальні руки.

– Живий! Бач, бретонець!

Ті чужі руки вихопили його, винесли зі сталевої важкості у легкість червонуватого туману. Кілька притомних ляпасів. В обличчя плеснули водою, Філіпп облизав потріскані вуста розжареним, пекучим язиком. Очі злиплись від засохлої крові. Важко розплющились, наче вдруге народились. Світло… Небо… День…

– Хто ти?

– Викуп даєш?

Погляд Філіппа впав на землю, на купи мертвих тіл, трупи коней, заляпані кров’ю, брудні прапори. Він похитнувся, вуста його затремтіли. Прюнель намагався щось сказати, але не міг і слова з себе вичавити. Хіба не занадто для нього? Кров із рани суцільно пройняла сорочку під обладунком, було холодно, а у Філіппа вже починалась гарячка.