Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

– Хто ти, чорти б тебе забрали?

Голос зник, сил немає. Знову ті мертві, їхні закривавлені обладунки, білі ноги вже пограбованих, сморід розпоротих нутрощів, застиглі у вічному подиві очі, завмерлі в останньому крику вуста, втрачена зброя, зігнуті шоломи, поганьблені прапори. Перед очима мізки, що витікають з-під шолома конетабля, безпорадна бойова рукавичка герцога Орлеаського, увігнутий ударом палиці обладунок графа де Рішмона. Звідусіль пахне свіжою кров’ю, як на бичачій бойні. Нудота підступає до горла, стискаючи подих та шлунок.

Англієць замахнувся мечем, Філіпп уже не боїться, його божевільні яскраво-зелені очі застилають сльози. Там, десь попереду, піднімають трофеї – бургундські прапори, поруч два мертвих лицарі: Невер і Сен-Поль, брати герцога Бургундського, він упізнав їх лише за гербами на кірасах. На поле стерв’ятниками злетілись англійські солдати… Що сталося? Чому так довго? Чому він досі живий? Навіщо? Що він зробив? Чому той меч завмер? Філіпп не почув, як другий англієць зауважив:

– Це герб графа де Рішмона. Його господаря полонив сам король. Іди спитай, чи потрібен графу його джура. Присягаюсь, отримаєш добрі гроші. Як не потрібен – дай мені знак рукою, я його тут і доб’ю.

Англієць щось закричав, і другий штовхнув Прюнеля уперед. Той ішов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перев’язаного Артюра де Рішмона із закривавленим, посіченим обличчям, хлопець упав на коліна.

– Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!

Філіпп опустився на землю, знепритомнівши більше від пережитого та побаченого за день, аніж від поранень. Рішмон навіть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-під завалів мертвих тіл, його обличчя, обладунок та щит були так щільно залиті кров’ю, що його не могли впізнати ані за виглядом, ані за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямі та зміг назвати своє ім’я, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо віри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.

Залишивши на азенкурському полі десять тисяч убитих французів, король ще раз передивився полонених, щоб ті не обтяжували його у рейді на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерізали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровішим прислали лікаря, бо король хотів показати Лондону переможні трофеї.

Надвечір король Генрі, сповнений почуттям власної обраності та пихи одночасно, покликав до себе англійських та французьких герольдів. Також до його намету привели усіх гонорових бранців.

– Що скажете, месіри? – король обвів лихоманковим поглядом присутніх. – На чиєму боці перемога?

– На боці Англії, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.

– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французів.

Ті мовчали, не насмілюючись навіть підвести погляд.

– Я вас запитав! – повторив король, не відповідати далі було б образою.

Герцог Орлеанський, вклонившись, наскільки дозволяло його поранення, промовив:

– Це англійська перемога, ваша вели…

– Ні, кузене, – різко перебив його король. – Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.

Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків – це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.

Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.

Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.

Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.