Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

– Ви мусите повернутись до Англії, месьє?

– Так, ваша високосте. Я повинен був відвезти листи до вашої невістки, герцогині Бонни.

– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?

– Лише одного разу, у Тауері…

– Чи він здоровий?

– Його поранено в ногу та плече, але король Генрі надіслав йому свого лікаря вже надвечір після бою. Коли я його бачив, його високість уже міг ходити.

Маргарита схопила гарячу руку Філіппа, той зніяковів від дівочої близькості. Здалека вона здавалася холодною і суворою, як кам’яна фігура святої на порталі собору. Але її раптовий дотик виявився теплим і м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Філіпп прикрив очі. Нагадування про життя, яке він втратив. Про погляди, які мав. Про правила, яких ніхто не дотримується, коли йдеться про власне життя.

– Передайте листа моєму братові, прошу вас!

– Ваша високосте, я зроблю все, що в моїх силах, та я не смію обіцяти.

– Ось, тримайте…

Біля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неї озирнулася.

– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помітно мовила вона і зникла.

Кожна жінка, що бачила його після битви, обіцяла йому свої молитви. Тільки матір, що втратила під Азенкуром свого первістка, Філіппового старшого брата, від сліз і задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри обліпили його з усіх боків, обнімали, цілували, плакали, безперестанку навперебій шепотіли свої молитви та подяки Пресвятій Діві. Коли ж ті молитви будуть почуті?

…Почалася вечірня меса. У Реннському соборі було холодно, вогко й похмуро. Філіпп де Прюнель стояв, як і всі, на колінах, вуста рухались, наче у молитві, але думками він блукав недосяжно далеко. Хоч думки ті були важкі, чорні, часом гріховні, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землі. Він бачив юнаків при дворі герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надій на помсту, та порожніх зсередини, таких, як він сам був у минулому житті, бачив, як граціозно вони тримались у сідельнику, як елегантно знімали свої капелюхи; як досі жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Філіпп зрозумів, що цей спосіб життя, який раніше належав йому повністю за правом народження, який дарував природну радість, тепер недоступний, бо він бранець і сам собі не належить. Дорогою до Ренна він острожив коня, але вже не відчував того захопливого божевілля скачки, перегонів із вітром, із невідомістю, із ризиком. Він полонений і не знатиме радості чи спокою, допоки не поверне собі волю. Свободу від ґрат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув під Азенкуром. Тепер він старший у родині. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволіти від цього всього? Він знав, що мати й сестри в Блуа коло безутішної герцогині Орлеанської, але він, ледь побачившись із ними, мусив їхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Різдва. Він вийшов із церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальці. Йому здалося, що все темно-сіре громаддя осіннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – і раптом ним заволоділо бажання втекти. Сісти верхи, загнати коня, але втекти від цієї важкості, від ув’язнення, від тюремників. Бажання зникло швидко, як порив вітру. Філіпп розумів, що він навіки зв’язаний своїм словом, присягою, що тримають його міцніше за всі сили світу. Він знав, що він щасливчик, бо вийшов із тієї катівні живим і незбезчещеним, але не відчував своєї обраності, своєї щасливої зорі. Пригнічення й похмурість заволоділи його серцем неподільно і всевладно, як захоплює у цьому віці перше кохання. Він уже не помічав жалоби навколо себе, заплаканих жінок, сумних дітей, яких Азенкур зробив удовами і сиротами, його вже геть не вражала ця суцільна чорнота вбрання навкруги. Філіпп знав лише свій біль: поганьблені прапори, лицарі на колінах, мертвий конетабль. Відчував на вустах лише гіркий тлінний присмак своєї поразки… Погляд його зробився похмурим і водночас оцінюючим, іронічним, наче він пізнав міру всіх почуттів, уже пізнав геть усе на світі. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Філіпп до задухи злостився на весь світ і хотів затопити його своєю тугою. Яке світу діло до Філіппа? Яке йому самому діло до світу? Він не бачить сенсу, не бачить мети, не знає нічого, окрім спустошення душі, втоми на серці, безсилого шалу, який спопелив його.