Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Завтра на світанку він залишить Ренн, він мусить відпочити, виспатись, але сон та спокій тікають від нього, як полохливі птахи.

Пригнічення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом відчула, що не дала Рішару в ліжку звичної розради, заспокоєння. Він лежав мовчки, якось механічно граючись її чорними косами і, здавалось, не помічав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено відсунулася від коханця, але той навіть не зауважив. Глибокі зморшки прорізали його високе чоло, безжально видаючи стурбованість.

– Рішаре! На Бога, що з вами?

Він слабко посміхнувся з недосяжної висоти своїх думок.

– Сьогодні з мене поганий розрадник, серце моє. Пробачте вже…

– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що він не брав участі в бою, радувало її, а не графа. Але Рене не могла цього зрозуміти.

– Ви ж знаєте, Рене, що я не люблю, коли жінки лізуть у політику.

– Ви справді вважаєте всіх жінок дурноголовими? – іронічно спитала Рене, удавано образившись.

– Я гадаю, якби королева Ізабо приділяла більше уваги гаптуванню і менше – королівській раді, справи йшли б на краще.

У теплій млосності ліжниці Рене не хотіла сперечатися. Та й узагалі сперечання із графом д’Етаном були марними, бо він мав власне, досить зважене судження про кожну річ чи особу, рідко змінюючи його. Найрозумнішим було із ним погодитись. Але Рене не могла відмовити собі у задоволенні пізніше нагадати Рішару, що він не мав рації.

– Серденько, не гнівайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемність, я виконаю ваше бажання…

– Будь-яке?

– Я обіцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й мої права на корону Франції жахливо мізерні, – розсміявся Рішар.

– Бережіться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобається.

– Невже підмовити мого брата-герцога арештувати Бретейлів?

– Ні, – Рене потупила очі. – Відправте маленьку графиню подалі від двору, у будь-який ваш замок.

– То ви ревнуєте до дитини? – у бурштинових очах Рішара раптом засяяли веселі вогники.

– Я почуваюсь ніяково у її присутності… Відішліть її… Ви ж обіцяли.

– І слова свого дотримаю, хоч не без докорів сумління. Щиро кажучи, я геть вас не розумію. Жінки – надто нелогічні створіння.

– Ви справді відішлете її? – з надією перепитала Рене.

– Сподіваюсь, у Беноні сердешна Маргарита вас не дратуватиме?

Рене кинулася цілувати графа так спритно, що той щиро розсміявся.

– Не думав, що потрібна така дрібниця, щоб викликати вашу пристрасну вдячність.

…Того ж дня граф д’Етан і справді наказав підготувати переїзд Маргарити. Щоб якось полегшити її перебування у похмурому Беноні, Рішар звелів перевезти у замок розкішні гобелени та пишне ліжко. Дама де Белльваль похмуро вислуховувала накази графа: хто-хто, а вона розуміла, що принцесу Орлеанську відправляють у заслання. Вона холодно вклонилася графові д’Етану і поквапила чотирьох дівчат, які приїхали з Франції, щоб усюди супроводжувати Маргариту, пакувати речі принцеси в дорожні кофри.

Тільки сама принцеса не знала почуття образи чи гніву, вона лише перебирала струни срібної арфи, розважаючи себе тихим співом, який виходив кожного разу все краще. За маленькою графинею їхав чималий почет: служниці, покоївки, стайничі, пажі, лікарі, секретар, духівник, сокольничі, блазні, собаки, коні. Попри слушні зауваження герцогині Жанни про мороз та засніжені дороги, в останні дні листопада супровід Маргарити все ж таки залишив Ренн.

Важко уявити більш похмуре видовище, ніж засніжені мури Бенона зі страшними чорними вежами, осяяні червонуватими променями вечірнього сонця. Чорний, як пекло, замок серед сніжної білої пустелі. Маргарита дивилась заворожено, наче дормез завозив її у казку, у полон до відьми-королеви. Вона вибігла з дормеза, ледве той опинився у внутрішньому дворику. Старі, закуті у залізо вояки важко впали на коліна. Слідом за Маргаритою вискочила мадам де Белльваль і накинула на худорляві плечі своєї вихованки хутровий плащ. Юні фрейліни графині лякливо озирались на темні башти, на чорну громадину донжона з кількома вузькими віконцями.

– Розпалити каміни! Усі каміни! Потрібно зігріти цю холодну домовину! – наказала дама де Белльваль, устигаючи розштовхувати приспаних фрейлін. – Ваша високосте!

Але Маргарита вже заходилася гратися зі своєю улюбленкою міланською хортицею Неж. Мале криволапе цуценя, подароване графом, стрибало між довгими стрункими лапами хортиці, марно намагаючись із нею гратися. Неж погордливо відвертала морду від нахаби, й мале підбігало до Маргарити, стрибаючи їй на спідницю та запопадливо вертячи куцим хвостом. Мадам де Белльваль голосно зітхнула. Невже ця дитина, марно, що майже заміжня, ніколи не подорослішає? Уже темно, й до ночі потрібно хоча б внести ліжко та витерти пилюку.