Анастасія Байдаченко - Дама з покритою головою. Femme couverte

Сам же герцог лише пихато підводить брови, коли ранком його секретар доповідає новини та останні міські плітки. Вроджена гординя не дозволяє герцогу виправдовуватись та спростовувати наклепи, він і далі удає, що теревені простого люду його не обходять. А парижани в його зверхньому мовчанні бачать лише доказ провини. Зрештою вони вдовольнились прокляттями у бік особи герцогині Орлеанської. Як легко побачити в її гербі диявольський почерк: синій вісконтівський дракон ковтає людину. Що ж за злочин вчинили її предки, щоб отримати такий герб? Як легко забути, що й мати королеви – того самого вісконтівського роду. З важким серцем герцог Орлеанський відіслав дружину та сина із столиці. Так буде краще. Мало задоволення вагітній жінці слухати через браму прокльони та погрози. І двох тижнів не минуло, як посланці від тестя, Джан-Галеаццо Вісконті, володаря Мілана, привезли гнівного листа: чому його доньку відправили у заслання, чому зять не викликав на двобій наклепника? Герцог роздратовано жбурнув листа у вогонь. Кого ж тут викликати? Паризьку чернь? Всіх до ганебного стовпа не прив’яжеш, язика всім не вирвеш. Мусив визнати, що цю гру він дядькам програв. Чи не єдина втіха, що Валентині заміське повітря його володінь пішло на користь: вона народила ще двох синів та двох доньок. Ті ж троє перших, що народились в отруті Парижа, померли немовлятами. Кожного разу, як герцог приходив до Селестинського монастиря, він зупинявся біля трьох маленьких надгробків білого мармуру. Здалека здавалося, що він читає молитву. Проте герцог не мав звички читати заупокійні молитви за малими дітьми, адже вважав, що за віком вони жодного гріха не вчинили, а тому мали потрапити просто до раю. Він запитував, чому Господь забрав його синів, коли вони так йому потрібні, щоб одружити з дочками короля? Хіба для блага Франції це не було б краще, ніж шлюби із бургундськими виродками?

Після герцога Орлеанського, що витрачав великі кошти на мистецтво та підтримував поетів, художників та майстрів красних мистецтв, лишилося багато портретів, в самих коштовностях герцогині було кілька зображень і в перснях, і в медальйонах. Тому Маргарита мала непогане уявлення про зовнішність батька. Проте найбільшим задоволенням було дивитись ті речі, які йому належали. Їх залишилося небагато, адже більшість коштовностей довелося продати, аби сплатити борги. У маленькій скриньці в Блуа залишились: мініатюрний часословець, орден Дикобраза, мішечок із частинкою Істинного хреста, кілька перснів: золотий із двома рубінами, срібний із вирізаною печаткою у вигляді вовка, та кілька геть простих з міді чи олова, на яких було вибито початок псалмів латиною. А ще – копія заповіту, який герцог склав у 1403 році, коли ані Жан, ані Ізабо ще не народились. Хіба ж він знав, що проживе так мало, що не перепише заповіт, аби забезпечити майбутнє своїх бастардів? Так і лишились вони на ласку герцогині.

Герцогиня мала репутацію добросердечної дами: позашлюбні діти її чоловіка виховувалися разом із законними дітьми та завжди сиділи за одним столом. Жодного разу від неї не почули ані півслова невдоволення з цієї причини. І Шарль, і Філіпп, і Жан добре пам’ятали матір, тому Маргарита навіть їм заздрила. Їй ввижалася матір у золотавому світлі й коштовному вбранні, як святі в Євангелії. Дівчина примружувала очі, і їй здавалося, що вона чує лагідний шелест сукні, її окутував запах лаванди. Маргариті здавалося, що мати сідала поруч на ліжку, м’якою білосніжною рукою пестила її волосся. Сині очі дівчини наповнювали сльози, коли вона бачила навкруги холодні стіни, немилосердно розправлене укривало ліжка на тому місці, де повинна була сидіти її матір. Маргарита бігла до Сильвіо, жадібно ковтала аромат сухої лаванди, наче зберігши аромат, могла повернути лагідну затишність видіння. Вона довго молилася перед статуеткою Пресвятої Діви й розмовляла із нею, наче то була її мати… Сонце різнобарвними променями пробивалося крізь вітражі каплиці, фарбуючи холодне повітря різними кольорами. І Маргарита думала про смерть, про звільнення, яке вона принесе…

Маргарита сповідалась своєму духівнику, щиро розповіла про свої роздуми. Той налякано дивився на дівчину. Звідки такі грішні помисли взялися в її невинній голівці? Він запевнював Маргариту, що це гріх, навіть думки про смерть гріховні, і розгублена дівчина, нарешті зрозумівши, розридалась. Збентежений духівник про щось довго спілкувався із мадам де Белльваль, й наступного дня кожен мешканець замку намагався розвеселити Маргариту. Менестрелі цілий день співали пісень, від веселих мелодій фрейліни маленької графині навіть ходили танцюючи. Скасували уроки латини, й мадам де Белльваль читала дівчині на ніч старовинні легенди.