Роман Іваничук - Мальви. Орда

Втім, Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:

— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх вас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!

Та не встиг іще прочанський люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:

— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анатема!

Й прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.

Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.

Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:

— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–опришки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!

— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.

Він вийшов на найвищу вершину довколишніх гір — був це шпиль Ґрофи чи то Поґара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Пруту аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.

Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів усю Україну в її величі і терпінні.

— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все запиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армаґеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?

Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, ґаджуґа, готова хрестом стати. Зрубав її і хреста тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:

«Боже, Боже, якщо можна, хай обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?»

«Проте Христос дав–таки себе розіп’яти», — почув відповідь Лебедиці.

«У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони».

«Мав він дорогу — міг зректися свого вчення».

«Це ще страшніша смерть».

«Тому шукай для себе мук спокути, а не порятунку від них».

«Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаївся: он ідуть опришки улоговиною з бартками й крісами, веде їх сліпий козак, а змучені люди благословляють, хоч відають, що не вернуться звитяжці з походу. Та все ж благословляють — чому ніхто не бачив мого подвигу і моїх мук?»

«А чому юдеї дали волю Варраві, що убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, що дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і хрестами обставлена; наука волі довга, важка й непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?»

«Чи ж тільки я один мовчки одягав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?»

«Хтось перший мусить спізнати солодкий смак вільної знемоги по тому, як витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!»

«Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Ґолґоті? І чи виросла у нас уже Ґолґота?»

«Ґолґота давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати її в Батурині. Іди, несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь до кожної домівки й промов до людей слово правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу й серце. Вийми пергамент — настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хреста, признайся народу во грісі своїм і дай себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєї ганьби воздвигнеться справжній чистий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам своїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: «Не мій це храм!», а хто винен у тому, що в храмах проклинають Волю? Ти — який не боровся за неї. Ти — який, ніби та худобина на бойні, німо дивився на смерть братів своїх!.. Іди, ось перед тобою намет Бога із многими людьми — Україна. Це Храм твій, в якому водрузиш освячений твоєю покаянною кров’ю хрест».