Роман Іваничук - Мальви. Орда

Єпіфаній упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людей, схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потряс його за плече.

— Запізнився?

— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлої пам’яті гетьман Мазепа пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом поставив?.. Слухайте, люди гірськії, у вас нині ще кріси наладовані, тож не дайтеся в оману, як тії козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовий отаман Милашевич, у малості своїй нікчемний, не гідний покійному Гордієнкові ноги цілувати: «Од ханського величества ми мусимо одділитися, бо велику кривду від татар малисьмо. Да не ізвольте больш до нас писати, занеже єстесьмо уже єя імператорської величності вірнії слуги».

Утер скупу сльозу козак Мамай, і знову схлипнула поминальна молитва:

— І заплакав у стороні чужій басурменській останній гетьман України, іменем Орла звеличений: «Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі 1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончанію войни що з вашмостями станеться?» Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивий Козак, схопився на ноги і бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!

Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підійшов, взявся за уздечку, ногу в стремено вставив, сів верхи і поплескав гнідого по шиї:

— Скачім, мій вірний товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або вдома не бути!

— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаній і коня буйного стримав.

— Непроглядь, отче. Всі посліпли. Хіба вони, брати мої низовії, зрячими бувши, повернулися б у ярмо?

— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді й політика здається марною… Горе наше не тільки в неволі, а й у любові до рідного краю… Ти зневірився, Мамаю?

— Не впускаю до себе зневіри. Поки хоч один заряджений мушкет залишився в лицарських руках — не програна ще воля. Я ж маю зір — пісня моя зряча.

— Куди прямуєш?

— До опришків. Поведу їх з гір у степ воювати… На Погарі за Манявою чекають вони на мене. А по дорозі до скиту зайду, поклонюся прахові гетьмана Виговського, що перший підняв шаблю на зажерливу Москву. Хай його дух благословить нас на битву з ордою.

— Гетьман у скиті похований?

— У скиті. Сказала мені про це жона Пилипа Орлика, що у Станіславі доживає віку в самотності… У церкві Воздвиженській Скиту Манявського стоїть єдина на Україні гетьманська могила. Розкидали вороги кості Богдана й Івана — без цвинтаря зосталась Україна. А без батьківських могил гине народ… Хвалити Бога, що хоч у цій закутані української землі збереглася наша пам’ять. Тож підемо від могили гетьманської, від початку нашого — в похід.

— Й матимете силу дійти аж до краю України?

— З шаблею і піснею, зі словом і вірою!

— Хай провадить вас Господь, — перехрестив козака Єпіфаній і подався пріч. Та зупинився, повернувся. — Я проведу тебе до Скиту Манявського, сам туди прямую. Хочу запосягти для себе православний храм, в якому ще не проклиналася українська воля.

— Чи ж ти впевнений у цьому? Говорила мені пані Ганна Орликова в Станіславі, коли я напитував дорогу до Маняви, що іґумен скиту триста карбованців отримує від цариці щорічно… За волю України можеш помолитися і в уніатському храмі — Бог один.

Не відповів на це нічого Єпіфаній, мовчав і Сивий Козак, та в уяві ченця відбувся між ним і Мамаєм такий діалог.

«Чужа мені унія, козаче. Та вона б і тут не прижилася, якби не страх перед Москвою, яка й віру відбирає в людей і глумиться над нею. Унія — то протест проти духовного московського рабства».

«Я знаю… Розумію й те, хоч іноді мені це розуміння здається блюзнірством: якби за Гадяцькою угодою Україна залишилась би в складі Польщо–Литви зі своєю автономією, ми б тепер, при ослабленій Польщі, виростали у велику європейську державу… Але чому, чому така наша доля, що ми завжди мусимо шукати захисту в сильнішого сусіда?»

«Це не тільки наша доля така. Кожна нація, що бореться, шукає сильного союзника. Хіба в нас хтось таке право відібрав? З якої причини кожен хоче нас принизити звинуваченням у прислужництві й схилянні перед сильними? Наша справа, де маємо шукати спільників. Наша! Москва ж лає, кого їй спідручно: не Богдана, а Виговського, не Брюховецького, а Мазепу! Кому яке діло, в який спосіб ми хочемо здобути волю? Кого це, крім нас, має обходити?… Православна віра! Свята вона була для України, поки ми мали її для себе. Гей, та якби то наш народ прийняв унію за Мазепи, не мали б ми тепер тяжби з московським синодом!.. А Іван Виговський, у душі греко–католиком бувши, хотів разом зі своїм канцлером Юрієм Немиричем створити Велике Руське князівство — в серці Європи…»