Роман Іваничук - Мальви. Орда

«Помолимося на його могилі».

Єпіфаній вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, й замикалися над ними у високості верховіття смерек.

Усамітнившись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиний Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними й католиками безглузда й злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духові байдужі обряди, за допомогою яких віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами різних обрядів, а й між релігіями, бо і євреї, і мусульмани, і буддисти, і язичники однаково прагнуть духовної висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли католики вбивають православних, а православні католиків? Коли православний архімандрит Алілуй спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україні, а не Москві? Коли польські католики ламають хрести в українських католицьких вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Найвищу правду мовили опришки: не католики вони, не православні, не протестанти і не погани — українці! І тому я хочу помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…

Далі дорогу заступили гори. Зі сходу на південь — від вершини Канюка аж до Погару — протягся хребет, через який могли проповзти хіба що звірині путівці, й неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями сперся на гірські приступи, тихий монастир.

Високий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.

Сивий Козак спішився. Єпіфаній постукав.

— Православні? — почулося з дитинця.

— Православні.

Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:

— Проходьте… Служба Божа правиться у Воздвиженській церкві.

Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, що навколішки били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю — пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до Гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, що не мала дна і єдналася з небом.

Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо накликав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:

— Мій це Храм…

Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: «Гетьман Іван Виговський із села Руда, що біля Стрию». Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблуканого у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі».

Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.

Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:

«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси від гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Ґрофи до Погару: «До зброї!» А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, що готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірнього лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним до кожної хати, землянки, вертепу, проповідуй гордість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в нас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорозької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…»