Наталена Королева - Предок

Херонімо ще дав бабі срібняків.

— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!.. Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!

І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…

Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.

Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.

Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.

Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.

Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.

Спочатку повернули до печер у «Жовтих Горах».

Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…

Різне говорили люди про ці «cuevas» — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.

Але ж усі сходились на одному: «Пилатів дух» — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…

І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.

Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…

Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…

Тоді — не Бог-Отець, що судитиме усіх до одного людей, але Ісус Христос Сам судитиме Пилата «по милості Своїй» …

Інші, знову, запевняли, що не тільки покутує «тетрарх іудейський», але ж іще й стереже скарбу…

Якого й де? Того не знає ніхто напевно. Тільки ж відомо, що «в світі нема рівного тому дорогоцінному скарбові» [78] Певніш за все, що ця легенда була утворена контрабандистами — що переправляли контрабанду з африканських берегів і тому носили білі арабські плащі — загортки. Про «заховані скарби» — найбільш розповсюджені легенди, особливо в Андалюзії. .

Їздці спинились. На умовлений знак, повторений двічі: по сім разів щоразу кування зозулі — так само двічі відозвався «сміх» ятлика.

У глибині кам’яного коридора-ущелини появилася біло-одягнена постать. Загортка була піднесена аж по очі.

— Mire piscem [79] Mire piscem (міре пісцем) — пильнуй рибу!

— La Loba guarda! [80] La Loba guarda (Ля Льоба гварда) — «Вовчиця стереже». Альбігейські гасла. Від прізвища «Mirenya» — одної з найвизначніших альбігейських родин. La Loba» — Вовчиця — назва одної з найвизначніших Альбігейських героїнь, Стефанії Ля Льоба.

Рясні згортки білого плаща африканських маврів, що дуже нагадували римську тоґу, зникли в темних хідниках.

Гасло сказано справно.

Незабаром Херонімо побачив широкі брови на блідому обличчі Енріко де Кастро. З-під них дивились незадоволено й підозріло гострі очі, а рука недвозначним рухом занурилась у згортки завоїв.

Одалік за спиною Енріко де Кастро, стояла друга, також біло одягнена постать.

Енріко пізнав Пальоміта: йому бо дав гроші, щоб відвіз листа Карльосові.

Знав, що ім’я Пилатове й оповідання про його «несуджеиу тінь» забезпечує йому певний захист… хоча б і до того часу, як нарешті прийде над Пилатом суд!.. Але поява узброєної постаті при Пальомітові, викликала досаду й тривогу.

— Господь нехай пошле вашій милості доброго вечора! — привітався Пальоміто.

— Даруйте, що не везу жадного листа, але замість відповіді світлий граф посилає цього кавайєро. Це — найближчий чоловік панові! Його вірний джура — Херонімо Діяз. Та ж ваша милість може собі його пригадати…

Альбігеєць заспокоївся. Кивнув головою і витяг із завоїв руку.

— Мені велено говорити з вашою милістю без жодних свідків із вашого боку. Як розкаже ваша милість?

— «Брат» піде по воду, а вернеться аж під ранок — відповів Енріко. — Прошу далі.