Наталена Королева - Предок

А що Белен там не було — мусів попоходити та розпитуватися, де саме торгує вона нині.

Нарешті знайшов. Баба його покликала в своє житло — у печерах Monte Forrero. І аж там вислухала, чого бажає від неї слуга такого великого пана.

А почула — і затрусила штучними цвітами, що прикрашали її сиве долосся.

— Ai! Hombre [75] «Аі hombre!» — біжний вигук здивування, незадоволення — але також і задоволення. Дослівно означає: «Ох, чоловіче!» Але вживають цього виразу раз-у-раз, до речі й не до речі. … Нема в світі такого питва, щоб людині відняло слово навіки! Як би ж було! — додала мрійно і з жалем, — ведрами продавала б! Палаци б мала! На золоті і їла й спала! Бо ж багатьом людям мова — а особливо чужа! — дуже, дуже зайва річ!

Херонімо вже давно тримав на долоні два золотих.

— Твої будуть! — тикав пальцем правої руки дукати, що лежали на лівій долоні.

— Будуть твої — повторив, ніби не чуючи бабиних запевнень. — Наша бо — бурґоська, — Марілена казала, що ти єдина, з роду Марії Паділлі [76] Марія Паділля — історичний персонаж. Була це циганка дуже гарна й незвичайно розумна. Король дон Педро Кастильський (1350–1369) оженився з нею морганатично, себто: вона не могла бути королевою, а її діти — інфантами. А що це був випадок дуже незвичайний, щоб король одружився з циганкою, постало багато легенд про те, що Марія Паділля «зачарувала» короля, бо була велика чарівниця. /Цей дон Педро, подібно до португальського монарха, мужа Інеш де Каштру, теж увійшов в історію під прізвиськом «Жорстокий»/ — Прим. упор. знаєш таємниці її чарівних напоїв.

І подивився гостро просто в циганчині очі.

— Ще й ручилася за тебе, що отруї не даси!

Бабині очі блищали й усе зверталися до золота. Однак рука до золота не простягалась.

— Марілена — то Божа душа: що скаже — все буде правда. Деякі таємниці Марії Паділлі я знаю. Це — теж правда, як істина і те, що сама Марілена ні чарів, ані напоїв не знає й не вживає. Коли ж майбутнє чиєсь бачить — то через дар від Господа. Бо чесна вона. А чеснота й небо відчиняє!.. Чоловіче добрий! Не бійся Белен! Скажи мені щиро: чи тобі таємницю зберегти треба, чи ти помсти шукаєш?

Херонімо закрутив головою:

— Хай Господь захистить! Не помсти. Ні! Але… — путався в словах, висвітлюючи свій замір. — Я… правди ради… аби не плескав, вражий син того, чого не має.

Гітана притакнула головою й простягла руку:

— Добре. Бачу: не хочеш, — чи не смієш! — провітрювати своїх таємниць. Хай! Не я, а Господь судитиме тебе, якщо є за що! Мені ж іще одну монету додай: і Белен тобі дасть, чого потребуєш.

Діставши третього золотого, циганка шугнула ящіркою в розколину скелі. Немов провалилась у безодню.

Бо ж знала стежки, як скельні звірі, і поночі не спіткнулася б на каміння.

Але ж поставила «вартового»: з легеньким шарудінням зі щілини виповз великий гад.

Глянув на тьмяний вогник зачадженого лоєвого каганчика й уперся в Хероніма зацікавленим поглядом золотих, — як намистини круглих, очей.

Немов питався: — А ти ж — хто? І по що до нас завітав?

Немов би прислухався хвилину і, не отримавши відповіді, втяг своє пружне тіло в чорну щілину, зарослу мохом.

Мовляв: досить показатись! Прихожий не матиме бажання зачіпки!..

На старому, посіченому сокирою чи ножами столі, лежав прикритий ганчіркою труп великого крука. Біля нього сидів кіт. Обмотався хвостом, немов йому мерзли лапки, і байдуже обнюхував мертвого птаха. На гостя не зважав.

Незабаром знов з’явилася гітана й піднесла вгору скляну, блакитнаво-зелену пляшечку з прозорою тектиною.

— От! Дай випити в воді. Ліпше в воді, як у вині. Це — наше, циганське питво [77] Ніби таке «питво» існує. Принаймні, авторці цих рядків про те розповідала стара циганка — велика приятелька авторки. Бо, за молоді літа, авторка дуже цікавилась циганами, то ж майже нічого (тоді, принаймні!) не було відомо про цей загадковий нарід: звідки він прийшов, які метаморфози він переходив, як утворилась його дивна мова, у якій майже з усіх мов узяті слова. Так «підкова» по циганському зветься: «петалос», як по грецькому, «кістка» = «коколо», знов, грецький корінь. А в Україні — саме в Києві, авторці довелось пізнати циганку, яка звалася: «Нарайка» — ясний вплив еспанського слова «naranja» (наранха) себто: «помаранча». Цигани ставляться дуже недовірливо до не-циганів. Однак авторка може ствердити, що коли цигани комусь довіряють — їхні симпатії щирі, певні й майже безмежні. Авторку вони дуже любили. Казали, що вона їм — своя. Бо нібито доля її буде — «блукати світами», — як і вони, — «скрізь чужа і скрізь дома». У цьому — не помилились! Дуже часто, коли авторка купувала в циганів овочі або оладки — продавчиця не хотіла приймати грошей. Давала задармо, говорячи: «Ми зі своїх не беремо!»… . Мало коли даємо його не циганам! Своїм же даємо, коли хтось починає зраджувати чужинцям відвічні наші таємниці. Хто вип’є, — забуде все попереднє: і ким є, і як зветься, і де живе. Наллєш усе нараз — впаде як мертва людина та… Але не бійся: не вмре. Ні сил, ні здоров’я не втратить. Тільки саму пам’ять. Очуняє, буде як немовлятко — новою людиною в новому житті. А хочеш, щоб сталася ця зміна непомітною — давай щоденно краплинами: від десять аж до двадцяти. Тільки щодня! Без пропусків.