Наталена Королева - Предок

Бо в світі є рівновага, яка часто збігається з тим, що люди звуть: «справедливістю…»

І востаннє майнула перед вівтарем Беатина постать… Вже у червонаво-гнідій рясі й білому завою постулянтки. Потім вічна заслона та крати клявзури замкнуться за нею, що стала вже сестрою Марією дель Анґустіяс — «Марією від Страждань…» назавжди.

В тій хвилі ще ціла церква була залита вогнями, вся тремтіла переливчастими хвилями світла.

Довкола відтуленої труни дон Феліпе палав світляний вінець свічок.

Але Карльосові здавалося, що скрізь — пітьма, згасло денне й штучне світло, а він у темній крипті, в підземеллі, де нема ні повітря, ні життя…

Дивився сліпим поглядом мертвих очей і не розумів: хто схиляється до нього, хто й що шепоче йому так швидко й так тихо?

А бліда, мов віск свічок, Каталіна повторяла й повторяла знову:

— Ходім… Ходім же… Ходім… Володарка хоче… востаннє розлучитись із Беатою… в розмовниці…

Тільки троє: королева, Каталіна та Карльос пройшли храмом і зникли в захристії, щоб не йти садком черниць, а дістатися до розмовниці церковним подвір'ям. Усі дворяни лишилися чекати на них біля труни короля.

Маркіза де Алькораз проводить поглядом тих троє і переводить очі на тіло бідного мерця.

Високо піднесене тіло короля в парадній одежі, майже стоїть у своїй пишній домовині.

— Як вартовий у вузькій будці! — думає камерера. І переломлює ту думку: — Хто, власне, «вартовий?» Він? Чи ми? Всі ми тут утратили — або втратимо! — розум!

І перед її поглядом пливуть видини-змори: мертвий, висохлий, набальзамований король, що мов неприкаяний блукає по своєму королівстві між живими… Безумна володарка…

Вони «заступають батьків» німій постулянтці. А при них, — мов із гробу вийняті Каталіна та Карльос, що, здається, вже перейняв на себе безумство королеви і німоту Беати…

— Що побачимо ще?..

І холод пробігає думками й тілом маркізи, що її називають при дворі «втілений обов’язок».

— Боже, поможи нам, бідним, безумним, німим, засліпленим і, справді, сліпим!..

Коли в манастирі замкнулися двері розмовниці, Карльос помалу й з тривогою підвів очі: страшно зустрінути поглядом погляд зелених очей Беати!

А що, як знову налетять вихорем оплакані, віджалувані жалі?

Та ж голі й мертві холодні стіни розмовниці… Тільки знак хреста — знак безконечности!.. Бо ж ніяк і ніколи не зійдуться його кінці — креслять на них чорні лінії круцифіксу…

Кілька грубих, дерев’яних стільців біля кратчастої, залізної перегородки — від підлоги до стелі. За тими густими кратами спадає груба, суконна заслона. Вона відділяє Беату від світу… від них трьох, найближчих, що навіть не можуть її ані побачити, як це наказує устав [71] Кармелітанка не сміє ані вийти на вулицю, ані показатися найближчим своїм. Описана тут — розмовниця у Дескальсас Рсалес у Мадриді. В інших кармелітських манастирях — нпр. у Празі, — розмовниця ще простіша. Це — цілком голі стіни малої кімнати, проти вхідних дверей — мале віконце з «турнікетом», зробленим із чотирьох дощечок, який можна обертати. На «турнікет» можна покласти книжку, фотографію чи гроші і обернути його. По ту сторону віконця-турнікегу сидить та черниця, з якою відвідувач бажає говорити, але її не видко — ні найменшої щілини в турнікеті нема. Перед віконцем — стілець. З авторкою цих рядків була така комічна пригода. Авторка принесла замовлений у неї переклад на чеську мовіу одної з книг св. Тереси з Авілі (здається була це «Дорога Досконалости») і — як звичайно, запиталася «чи може побачити мати Марію?» Треба було почути жах у голосі сестри-воротарки, яка перелякана перепитала: «По-ба-чи-ти?!» Бо це, справді, була річ неможлива! Але авторка перепросила і виправила вираз «побачити» на «порозмовляти з матір’ю Марією». За хвилинку вже ословив авторку рівний, «безбарвний» — без інтонації, — голос матері Марії: «Ляудамус Хрісті»… й відбулася розмова. Переклад був переданий. Але ані найменшої рисини таємної матері Марії авторка не бачила. Гонорар прийшов поштою, як звичайний гонорар, але за ним прийшов пакуночок із образками, реліквією від св. Тереси з Авільї й св. Марії Електи, що нетлінне тіло її збереглося у празьких кармеліток. , — ані не мають надії востаннє почути її голос.

Ніби прозорий і затертий звучить він. То говорить приявна при Беаті сестра:

— Пробачте, ради Господа, якщо засмучую вас: тут немає Беати де Кастро. Тут є наша люба, найсолодша сестричка — Марія Анґустіяс, що прийшла до нас сьогодні. Вона слухає вас.