Домініканець узяв із постави, поданої йому дияконом, дві обручки. Благословив, покропив свяченою водою перстені й надяг їх на руки лицаря й дами. Аколіти [47] Аколіти — прислужащі при Богослуженні.
вложили обоїм до лівих рук розсвічені свічки. Правиці обоїх священик покрив своєю рукою.
— На вічність з’єднує вас Господь нев’янучими офірними символами вічности. Нехай любов і вірність, що їх обіцюєте собі взаємно, буде вам світлом і підпорою на шляху до Світла Вічного, що в Ньому з’єднаєтесь навіки.
З хвилину голови обоїх були схилені. Потім помалу піднеслись, повернулись у повний профіль, — як на медалях. — одна до одної. І зустрінулись у поцілунку.
— Єдиним цим поцілунком дозволено вам обмінятись на землі — лунали слова священика. — Можете кожне вступити в подружжя з іншим. Але ніколи — одно з одним. Світло невгасаюче нехай світить душам вашим.
Доторкнувся євангелієм рамени дами, потім лицаря і дав їм поцілувати текст: «І Слово було в Бога.» [48] Увесь обряд присяги лицаря дамі — автентичний, історично вірний.
Уклонившись вівтареві й священикові, Беата й Карльос відійшли.
Лясерда врочисто, за руку проводив «свою даму», щоб разом із нею вклонитись королевій.
Коли проходили навами, соняшний промінь упав до ніг Карльоса, немов торкнувся його світляним пальцем.
Лясерда інстинктовно підвів очі й уперся поглядом у кам’яну статую короля Санчо ІV-го — давнього ворога його роду.
Спертий на меч, кам’яний Санчо IV дивився суворо й сумно.
Думкою Карльоса пролетіла історія цієї родинної боротьби за еспанський престіл, що ним заволодів Санчо небіж короля Альфонса Х-го, дарма, що прямий спадкоємець і син Альфонса Х-го, Альфонсо де Лясерда, воював завзято за свої права, маючи за собою, крім свого права, ще й союзників: короля Франції, Англії та ще й «африканського палядина Яакоба бен Юсуфа», як розповідає про це хроніка дона Хуаиа-Міґуеля [49] «Хроніка дона Хуана-Міґуеля», том 51. Biblioteca de Autores Espanoles. Escrituras en proso anteriores al siglo XV. Стор. 257–264.
.
Саме напередодні св. Катерини, ще звечора, нагнало вихором сині, зі споду «підпечені» важкі хмари. Повиростали горами на обрії, обступили отік усе місто, а потім почали на нього наступ лавами грізних велетнів, закутих у бронзові лати зо сталевими шоломами.
Аж моторошно стало мешканцям Толеда. Тужно тривожились серця. Дарма, що звикли до страшних, бурхливих хуртовин, таких грізних і частих над Толедом.
— Добре ж, як буде сніг!.. — запевнювали старі люди. — То ж може впасти крига оттакими шматками… — показували жахливі розміри граду. І вираховували, за чиєї памяти вже приходила на край подібна біда.
Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,
— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!.. Ніби місячні епакти [50] В юліянському календарі, зміненому папою Григорієм XIII у 1582 р… епактами називали «вік місяця», себто число днів появи молодика на небі.
встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!
Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.
Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.
— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви «згори»!
І, — мов цвіти на провесні! — «розцвітали» нові чутки: — На чолі святої статуї Христа «де ля Люс», ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!
— Хустина Святої Діви в руках «Семиболісної», що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..
— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви «білої» й тричі кричав: «Pax! Pax! Рах!..» [51] Рах! (латинське «Рах» — Пакс!) — мир!
Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..
Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто «вперту» він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.
Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися «критично»… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх «маловірними!»
Читать дальше