Наталена Королева - Предок

— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів [55] Слово «трубадур» — зіталіянізоване. Провансаль, ці казали «тровер», від слова «trouver» — знайти, назначаючи цим, що вони були «винахідниками» своїх пісень, «знаходили» — себто: творили їх. У деяких місцевостях Провансу називали їх не «тровер», але «тробер», бо, як і в еспанській мові, звук «в» й «б» змішувався, висловлювався майже однаково. .

— Але… але ми вже трохи чули ті їхні «окрасні співи!»

Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.

Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:

— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?

І пішов до своїх покоїв.

Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.

Затривожився прислухаючись.

Брат Домінґо, «охоронець дверей» патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.

Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс [56] Нехай читача не дивує, що авторка дає Херонімові славне прізвище Сіда. В Еспанії трапляється часто, що люди, дуже скромно поставлені, носять дуже «славні» прізвища. Авторка знала одного Педро «Гузмана» — це дуже славне прізвище славнозвісного героя — але він був тільки пастухом. Мабуть, цей звичай вийшов звідти, що, коли селяни покидали свої села, відходячи на працю до іншого кутка Еспанії, вони «на пам’ятку» зберігали прізвища або свого села, або того, кому село належало, бо лятіфундії були величезні. Нпр., доходило до дев’ядесяти шости тисяч гектарів, які належали тільки одній родині. , Карльосів джура.

З-під його суконної, довгої «капи» виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана «juste au corps» [57] «Juste au corps» — тісно прилягаючі до тіла (з французької мови). .) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена «мізерікордія» — короткий, менший ніж.

Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені «лійкою» чоботи, теж чужим звичаєм [58] Французьким звичаєм. були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході [59] У сідлі — ремінці відпинались і чоботи натягалися до належної вишини, аби не робити загибів. (Також французький спосіб). .

Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.

— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради неї міг я вернутись, Прислав мене з листом до неї дон Карльос. Того листа я доньї Беаті віддав — до власних рук! — дігнавши її в дорозі. А, вертаючись, заскочив до Толеда, до вашої милости. Рятуйте, найдостойніший отче, бо ж обома ногами стоїть над безоднею Карліто!

У хвилинах глибшого схвилювання чи болю, старий слуга називав свого молодого пана довірливо-інтимно: «Карліто».

— Як би ж загрожувала небезпека видимої смерти — на те вистачило б і самого Хероніма. Оборонив би! Але збирається на гірше: «смаженим чути!» [60] Народній вираз; себто: загрожує авто да фе — стосом, на якому палили єретиків. Здалеку димом спершу заносило від тих романських труверів! А Карліто — з ними! Вже давно вони в нас і днювали й ночували! Свої мудрощі пекельні викладали. Запевнюють, що цілу науку Святої Церкви — цілу, без вийнятків! — інакше розуміти слід! Мовляв, усе — на шкоду людству! — поплутали священики наші. Вони ж — по правді все висвітлюють, ніби… «Синами Беліссени» [61] Беліссена — кельто-іберійська богиня місяця. Деякі альбігейські роди вірили, що «походять від неї». називають себе ці правдиві сини Вельзевулові!

Патер Інніґо відкинувся на спинку фотелю:

— Так, у чім же річ, Херонімо?

— Як — у чім? Таки ж самі осудіть, всечесний отче! Чи ж не сини дияволові, коли навчають мого Карліто й святого хреста стидатись?… «Знаком образи Божої» хрест називають! І той молодий, — Боже йому вибач! — що ще й ніби теж де Кастро зветься, теж при мені такі слова вимовляв: «Знаком хреста, — каже, — я ніколи спасенний не буду!» [62] Альбіґейські переконання. Бо вважали вони, що «смертю на хресті» ображена божеська велич і всемогутність. Чуєте?

Воскове обличчя патера Інніґо не зміняло виразу. Тільки ледве тремтіли ніздрі і в очах загорявся той — ніби роздмуханий із середини — вогонь.