Наталена Королева - Предок

— Кажеш, і «лицарської присяги дамі» не визнають?.. Як? Поганська вигадка?

Обурення хуртовиною розгойдало Херонімове серце. Тремтіли кінчики білих вусів на обвітреному, смуглявому обличчі. А маленький ромбик гострої, сивої борідки тріпотався мов білий вогник:

— Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю, святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: «Святі не мечем, а вірою перемагали!» Так і при свяченні меча говориться! Але ж, отче всечесний! Що ж буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..

За годину по тій розмові кілька їздців прудко вирушило з Толедо. В одного з них, у подорожній торбині був лист до Карльоса Лясерди від маркізи де Алькораз.

У тому листі маркіза перепрошувала, що мусить зрушити його пляни. Мовляв, у метушні несподіваного Беатиного від’їзду та через зміни, зв’язані з ним, маркіза якось прикро забула, що нові трубадури з Романії мають саме за три дні з’явитись перед королевою, з власного, володарчиного наказу.

Як будуть вільні — маркіза пошле їх зараз знову до Бурґосу, дон Карльосові, на найшвидших конях…

Другого ж дня, ввечері, патер Антоніо надовго затримався в свого приятеля патера Інніґо. Щоб не виходити, очевидячки, зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватися з домініканцем, францисканець гарячився:

— Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підогріти віру?.. Ні, мені найдивніше те. що я — тихий та скромний францисканець, — мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри?

Патер Інніґо спокійно хитав головою:

— Цього мені нагадувати не мусиш. Я й у сні не забуваю, що я — домініканець. Тому й не пішлю на спалення, як тобі цього так хочеться! — цих двох альбіґейців.

Фрай Антоніо аж підскочив:

— Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут — двоє їх живцем ідуть у руки і ти…

— А я відпущу їх із миром. Так. Робитиму, щоб, — як ти кажеш правильно: забуто вже й слово це нещасливе. То ж не спокушуся й те слово «нагадувати» й не дозволю собі «підгрівати» жовч громадянства та не роздмухуватиму милих тобі «вогників», щоб не робити в очах темної юрби ще нових «мучеників» за фальшиву віру… Досить уже й Гуса богемського! Досить Савонаролі!..

— Ні! Не досить! Нива Божа мусить бути чиста, без кукілю!

— Кинь, брате! Ти ж добра людина!

— А хіба святий апостол Петро не був добра людина? А витяг меча на оборону Христа! — бунтував францисканець.

— Може й ми, — чи занадто непоміркованою гарячістю своєю, чи надмірною холодністю — завинили тому, що пів світу вже горить від цих вогнів… — заспокоював фрай Антонія домініканець.

— Чи ж гадаєш, легко буде нести наслідки цієї пожежі?.. Ох, довго ще чутиме Церква цей «чад паленини!» А отруя з Альбі [63] Альбі — місто на півдні Франції, від якого «катари-чисті» дістали своє наймення «альбіґейців». вже постарілась, утратила силу, видихалась там, на місці… Тож нехай вертаються до своєї Романії, щоб скінчити безславно своє життя в кам’яних своїх печерах… у забутті, нікому не цікаві…

— А тут? У нас? — ще не заспокоювався фрай Антоніо.

— Брате! — ласкавим голосом, трохи втомлено затримав його домініканець. — Покинь! Справа надто важна! Не збивай мене своєю гарячістю! От, ліпше скажи: як твої вирахування? Цим даси мені трохи спокою, якого я так потребую…

— Ні, ти, отче, справді — вибач! — неначе якийсь дивак!.. Спокій!.. Та ж хіба можна про такі речі як календар, — справний! виправлений календар! — говорити спокійно?! Та це ж — просто трагедія, що приведе не знать до яких наслідків! Ти ж сам поглянь: «антихристовий рік», тобто рік 1666, — якщо буде до того часу належно справлений календар, матиме Великдень у найпізніший день: 25 квітня! Чуєш? 25-го квітня! Ти ж уяви собі: спочатку в мене вийшло аж двічі 26-го. Поза ме-жа-ми! Я боявся, що мені трісне серце!

— Це справді дивно! — спокійно згодився патер Інніґо.

— Див-но?!! Хіба це відповідне слово для такого випадку?! Це — ди-во-виж-но! А найдивовижніше те, що я ж передбачав! От, що означає добрий, справний календар! І тоді, — фрай Антоніо заговорив спокійніш, аж урочисто — треба знову чекати «нападів антихристових» у роках 1734-му, 1886-му, 1943-му… Це критичні роки для віри й Церкви… [64] Так чомусь собі це уявляли за ті часи. В цих роках буде св. Марко «алилуя» співати, св. Антоніо «Духа Святого взивати», Іван Хреститель «з Христом столувати». А цілий світ…