Хуана обернулась до нього. На хвилину затримала свій погляд на різко вирізьбленому профілі романця і трохи схвильованим голосом промовила: — На що згадуєш, чужинче, наймення, про яке що можеш знати?
З-під широких брів блиснули вогники очей:
— Згадую, володарко, бо забути не можу, хоч би й хотів! Це ж бо — ім’я мого роду. Знаю ж про нього те, що тепер у Піренеях я — єдиний його нащадок.
— Помиляєшся, мій гостю…
— Мабуть ні, ясна володарко! Вогнем і мечем до коріння винищено все, що було в Романії з роду де Кастро. Лишились тільки двоє. Один помандрував у світ за очі, на Схід, у країну скитів чи ґотів [39] В Україну. «Країною ґотів» названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти.
… Хто визнається в назвах тих диких пустинь? Із насіння ж другого був я, останній, бо ж посвятив себе Богові.
Хуана вказала на Беату, що немов неприявна думками стояла байдуже, спершись на вікно. — Знайдеш тут іще декого зі свого роду! З нього — ця дама, графиня Беата де Кастро. Говорити з нею можеш. Але відповіді не чекай: вона — німа.
Романський де Кастро зробив кілька кроків до Беати й глибоко вклонився.
— Незбагнута Мудрість Вічна! В наших сумних, налитих підлістю часах, єдина справна доля для нащадків того, що беріг і сховав св. Ґраля в Монсальваті, це — жити в мовчанню…
— Або служити духові Істини, — додав лагідно Монфор, — що його світ приняти не хоче… Ми бо не сміємо «прожити життя марно»…
— Не жити марно! — зітхнула королева. — Хто скаже, що це означає? І як це зробити… Коли згасло сонце життя й не освітлює більше мети?..
— Велика Мета не гине ніколи, володарко! А Сонце Правди ніколи не гасне.
Під восковою церою обличчя доньї Хуани виступив блідий рум’янець. Королева стала подібна до освітленої з-середини камеї. Уста її затремтіли. Але вона згасила готові вирватись слова. Знову якусь хвилину тривало мовчання. Погляд королеви торкнувся Беати, нерухомої, як статуя резиґнації. Потім, по черзі, перейшов по обох прихожих, ніби хотів побачити їхні думки.
— Шукаєте моєї охорони… — Гармонійний «неземний» голос доньї Хуани тремтів. — Дам вам її. Навіть більше: подарую вам і приязнь свою, якщо… Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь «скарбом найціннішим»… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову [40] Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про «скарб альбіґейців» ніби то захований у Монсеґюрі. Але той «скарб альбіґейців» не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і «скарби» — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях.
… що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!
Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло [41] Така на портретах була донья Хуана: невеличка, досить щупла, з трохи більшою головою, як це звичайно водиться.
. Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.
— Багато вигадок і неправди оточує наймення «чистих-катарів». Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але «таємниці життя і смерти» не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…
Обличчя доньї Хуани заясніло надією. Але запанувала над своїм зворушенням. — Чиніть, що треба… Але скажіть — і матимете…
Монфор похитав головою. — Відмовити в науці нашій тому, хто її просить, не сміємо. Але не можемо її продавати!
Читать дальше