Роман Іваничук - Смерть Юди

Сумніви щодо божественності Христа почали діймати апостолів відразу після того, як його схопили леґіонери й повели до прокуратора, а потім жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учні ганебно повтікали, забувши вмить про торги за перше місце біля Вчителя, й не всі бачили, як його розпинали.

Крім Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пішов Тома з цікавості на Голготу, бо все ще очікував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, ішов Тома хресною дорогою пригноблений зневірою, і тільки Марія Маґдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нічого у світі не боялася і єдина, мабуть, беззастережно вірила в надприродність Ісуса, бо найкращим доказом цього було її власне зцілення: в її душі народилось те, що в блудництві мало б навіки втратитись – звичайна й могутня людська любов.

На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?

Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»

Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…

Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:

«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».

І з’явився за вісім днів воскреслий Ісус в домі Никодима, і я вчинив це…

Хмари опускалися над єрусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрівлю, грім заглушував крики переляканих на смерть апостолів, які не мали сил зрушитися з місця, наче їх хтось прикував до землі.

Сказав Петро до Томи:

– Це на тебе гнівається Ісус, ти ж, мабуть, і у Вознесіння його не повірив.

– Не був я тоді на Єлеонській горі, не бачив того, – відказав уперто Тома.

Й розлетілися навсібіч грізні хмари, яскраве сонце засіяло над храмом, тільки гуркіт грому не стихав. І серед того гуркоту з диска сонця почали відділятися й спадати донизу палаючі вогненні язики, й повисли над головами десятьох апостолів, випікаючи на їх тіменях тонзури, крізь які до мозку, ніби крізь отвори, входили знання не відомих досі апостолам мов – і кожному іншої.

Дивувалися Ісусові учні з Божої ласки й доброти, бо це вперше не збоявся Господь свого творіння і дав Христовим обранцям змогу розійтися по всьому світу, щоб проповідувати народам єдину правду різними мовами, скасувавши цим вавилонський вирок, за яким було колись покладено межу людському пізнанню: така кара спостигла людину за її сміливість заглянути в небо, щоб уздріти те, чого людині знати не дозволено.

Апостоли стояли на подвір’ї храму годину, дві і цілий день, з подивом прислухаючись до голосів народів, які вмить дізналися про зіслання Святого Духа на голови Христових учнів, і заговорили кожен про себе: хто і який він. Обізвалися до своїх апостолів мешканці Мезопотамії, Каппадокії, Фриґії, Памфілії, Єгипту, Лівії, Кірсени, Криту, Аравії: усі чуємо, як говорите ви про великі діла Божі мовами нашими, тож ідіть до нас із своїм праведним словом; а з далекого гіперборейського краю, що віддалився від Юдеї на сам кінець землі, теж долинув співучий голос, і ту незнайому мову відчув у собі Андрій Первозваний.