Роман Іваничук - Смерть Юди

Суворо глянув Ісус на Тому, та не відповів, а мовив лише те, що всіх стосувалося:

– Хто хоче бути вищим від інших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнім.

А до Томи проказав тихо:

– Вони не знають вмісту чаші.

Повівши це, Христос віддалився, сів на березі озера й затулив долонями обличчя. Він плакав, я бачив; мабуть, це помітили апостоли й за свою ницість засоромилися; вони гуртом підійшли до Вчителя і обступили його колом.

– Прости нам, равві, – мовив Петро, – ми діти нетямущі, просвіти нас.

Ісус відняв долоні від лиця й поглянув на апостолів. Довго вдивлявся у кожного по черзі, тільки Тому поминув, і боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:

«Учителю, я з них усіх найбільше тебе люблю за світлий твій розум, і все, що говориш, цікавить мене. Тільки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну істину пробую на зуб; я ж не босяк, який нічого не має крім паразитарної віри в майбутній рай; я прагну віри діяльної, я вимагаю від проповідника гарантій обіцяного і готовий заплатити сповна за здійснення обіцянки – навіть життям».

Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолів:

– Яких вам треба доказів, що я відновлю Царство Боже? Повіжте, на кого схожий син чоловічий, який те царство в собі має?

– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусові приємні речі.

– На філософа мудрого! – поквапився за ним Матей, ховаючи в бороду скептичну посмішку.

– Ти син Бога живого, – сказав побожно Андрій Первозваний.

Проте непроникливим зосталося Ісусове обличчя, не спокусили його похвали, і, глянувши на Тому, повторив запитання.

– Ісусе, – сказав Тома, – на Бога ти схожий, як і всі ми, тільки мудрістю відрізняєшся від нас. А людину робить мудрим те, що Бога Богом, – пізнання.

– Не твій я Господь, – сказав Ісус в задумі. – Ти давно вже випив із кипучого джерела, яке я виміряв.

Потім обняв Тому рукою за спину, як колись під час знайомства, відвів убік і заговорив:

– Не віруєш ти й далі в мене, Томо, проте я тебе не проганяю, бо твоє майбутнє переконання в моєму помазаництві встократ підсилить віру людей у мене, хоч і наречуть тебе Невірним… У моєму Назареті не вважають мене навіть за пророка, відцуралися й рідні, а що вже говорити про сусідів, які бачать у мені лише сина теслі… Чи я Син Божий? Ніхто мені цього не казав, не являвся мені Господь у полум’ї неопалимої купини, як Мойсеєві на Хориві. Я тільки відчуваю наближення Бога – чую його Слово. І те Слово, яке досі ніде й ніколи не звучало, я ношу в собі й мушу його сповістити людям – вірять вони чи ні. Я повинен виректи його до крихти, навіть якщо за це заплачу життям. Своє Слово міг вкласти Бог лише улюбленому синові, який заодно є сином чоловічим… О Томо, як тяжко носити на собі печать Месії, коли ти всього лише син теслі, і як тяжко випробовувати вартість слів Божих, щоб не вкралася в них олжа під виглядом істини!

Пізно ввечері, коли Ісус заснув у наметі, апостоли напалися на Тому: що говорив йому Вчитель?

Відповів Тома:

– Якщо я повторю його слова, ви закидаєте мене камінням, та коли зробите це – з того каміння вибухне вогонь і спалить вас!

Чужим я став серед апостолів, віддалився від мене й Христос: можливо, боявся, щоб я не нагадав йому сказаних ним у стані глибокої зажури слів… Через те й не взяв мене з собою на гору Фавор, де відбулося його преображення. А чи відбулось би, якби був я?.. Розповідали Петро, Яків Молодший і Йоан, яких Христос посвятив у тайну перевтілення на горі поблизу Генісаретського озера, що засяяв він білим світлом і зійшли до нього Мойсей та Ілля. Але я не бачив того…

Я не бачив того, однак повірив у чудо Христового преображення: Ісус сам хотів переконатися у своїй божественності.

На десятий день після вознесіння Христового чорні хмари посунули з Кіпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались і вибухали полум’ям у знавіснілому від власної могутності громадді туч; предтечі Божого всесилля гуркотіли вдалині тривожними громами, наближаючись до міста, і зрозуміли апостоли, що Син Божий хоче нині із небесної стихії подати їм свій знак. Бо за земної відсутності Вчителя нетямущими й бездіяльними, мов малі діти, стали учні, й хробак зневіри почав добиратися до їхніх душ: а чи було вознесіння, чи це їм не приснилось і чи взагалі бачив хто Христа після того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зібралися під негоду апостоли у дворі Єрусалимського храму, щоб на власні вуха почути у громовому гуркотінні голос Спасителя.