Роман Іваничук - Смерть Юди

– Се брат мій, і віком ми рівні, – мовив Ісус до учнів, утвердивши цим визнанням рівноправство між ним і Томою, проте була це рівність боголюдини й смертного – тож пролягла між ровесниками прозора заслона несумісності минущого з вічним; минущість не могла змиритися з вічністю, не вміла збагнути її, й відчував Ісус, що Тома жде зримих доказів його божественності.

Однієї ночі, коли апостоли міцно спали в наметі, а Ісус блукав на самоті берегом озера, Тома допізна сидів біля погаслого ватрища й думав про одне і те ж: хто він, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвіт, і чому Тома так легко полишив господарку й вітця й пішов за Помазаником; що це – звичайна цікавість чи вище покликання? І чому Ісус тримається завжди в самотності й безнастанно молиться: розмовляє він з Богом, як син його, чи випрошує в нього надлюдської сили, бо досі ще людиною єсть?

Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тім’я й спитав:

– Чому не віриш у мене, Томо?

– Переконай мене, що ти не від світу цього, – прошелестіли Томині уста.

– Ти ніколи не вірив у мене чи втратив віру?

Мовчав Тома, бо не зважився розповісти, як уперше побачив в Ісусові звичайну людину: супроводжувалося це відкриття втіхою за Вчителя й одночасно ревнивістю.

…Набравши в сакви помаранчів і мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнім ішов Тома. Прямували на ночівлю в Кінерет й минали невеличке село Маґдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком ліктора Ювенала; смиренні плоттю апостоли навіть не позирали в бік села, бо славилося воно на всю ґалілею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах і базарах, і мучили її семеро бісів похітливості. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб і в згадці котромусь не з’явилася Марія Маґдалина, тож лише Тома, який про все це не відав і через те голови не пригинав, помітив, як із Маґдали вибігла жінка, прямуючи до озера: гарячий вітер розвіював, шарпав, ніби згасити захотів багаття її каштанового волосся, повні груди підстрибували в пазушині, гнучкий стан ламався під вітром; Тома зупинився, заворожений видивом, і відчув, як назавжди входить у його єство обличчя молодої жінки, яке стрімко наближалося й спопеляло Томину душу несусвітною вродою. Та не до нього бігла жінка, вона бачила тільки одну людину, яка могла її врятувати з пекла терпінь і принижень, і волала, перемагаючи пориви вітру:

– Равві! Рав-ві!!

Ісус повернув голову на поклик жінки, зупинився, підвів руку, спиняючи апостолів, і вельми здивувалися вони, що Вчитель має намір хоча б словом перемовитися з ґалілейською блудницею, для якої й каменування було б замалою карою: скільки сімей розбила Марія з Маґдали, скількох чоловіків з розуму звела своєю дурманною вродою, скількох неповнолітніх хлопчиків зіпсувала, а під час від’їздів ліктора до Рима стояли в черзі біля його будинку голодні леґіонери, – чи то більш грішний був Содом, а взявся сірчаним полум’ям; цю ж повію ніхто не чіпає, бо гніву Ювеналового бояться. Ліктор про все знає, та в оргіях топить свій встид, а зрадницю не виганяє, щоб не підтвердити цим вчинком розпусність своєї дружини: сенат вмить позбудеться рогоносця, який сам до соромоти признався, – і так живуть обоє в бруді… Симон Каноніт підняв камінь: чого хоче ця паплюга від Ісуса?

– Хто не має гріха, хай кине в неї каменем, – сказав Учитель, і Симон опустив руку, а Марія з Маґдали вже колінкувала перед Ісусом й просила зцілення душі:

– Я більше не можу так жити, равві, врятуй мене! – й була вона несамовито гарна в своєму горі.

Та в каяття такої по-диявольськи звабливої жінки ніхто з апостолів не вірив; не вірив і Тома, який у цю мить за один дотик до її персів готовий був віддати життя… А Марія валялася на дорозі в пилюці й билася в істериці – то, мабуть, мучили її семеро бісів похоті, й урешті Ісус взяв її пальцями за підборіддя, промовивши:

– Устань, жінко, і більше не гріши.

Він окинув блудницю ласкавим поглядом, і вона вмить заспокоїлася: біси хтивості полишили її, зробила ж бо Марію повією не похіть, а розпусний римський світ – іншого вона досі не знала.

На все життя поніс Тома у серці образ Марії, та відав про це лише він сам; порятунок Маґдалини вважав найбільшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бісів вигнав Ісус з Марії, а вселив у неї любов, що є найбільшим дивом на землі.