Роман Іваничук - Смерть Юди

Батько й син були горді за свій хліборобський промисел, в торгах дотримувалися порядності, у них водилися гроші, й вони зверхньо ставилися до обвітрених, нечесаних, галасливих і вічно голодних рибалок, котрі завше сперечалися між собою, хвалячись один поперед одним своєю належністю до найславніших гебрейських колін, й погорджували в свою чергу хліборобами, які за працею не мали часу докопуватися до родового кореня. Рибалки були несусвітними скупарями, й коли одного разу якийсь із них – рудий зі скошеними до перенісся колючими очима, – оглянувши Томин крам, показав йому срібного динара, Тома, здивований щедрістю обірванця, подався, не вагаючись і миті, зі своїм візком за зизооким незнайомцем до тераси під опуклим горбом, де сиділи біля намету такі ж цюндраві рибалки, в яких, крім руб’я, нічого більше не було: ні снастей, ні лежаків, ані посуду; не мали вони навіть корита, в котре можна було б висипати з візочка помаранчі й мушмулу.

Тома підозріливо поглядав на голодрану компанію і вже взявся було за дишло, щоб вернутися разом з візочком назад до озера, та в ту мить зустрівся поглядом з чоловіком, що сидів осторонь край намету, обхопивши руками коліна, й добрими синіми очима придивлявся до Томи.

Чоловік мав задумане приємне обличчя, обрамлене чорною роздвоєною борідкою; горіхової барви волосся, за назорейським звичаєм розділене прямим проділом, рівно спадало до вух, а нижче бралося хвилями аж до плечей; чоловік підвівся – він був високий, стрункий і вигідно вирізнявся серед обшарпаних рибалок, – підійшов до Томи й поклав йому руку на плече. Не любив Тома панібратства – був гордим хліборобом – і вже напружився, щоб стенути й скинути долоню, яка поблажливо лягла на плече й поблажливістю своєю принижувала гідність хлібороба, та не зміг цього зробити: відчув Тома, як теплий струмінь, пульсуючи, поплив з руки незнайомця й розлився по тілу спокоєм і тихою втіхою, яка огортає людину в очікуванні чогось нового, несподіваного, величного; очі незнайомця випромінювали тепле світло, що м’яко окутувало Тому, мовби молодим прядивом чи то шовковим жіночим волоссям. Тома відчув, як піддається магії цього чоловіка – аж до межі втрати себе самого, хоч іще не знав, бо не міг знати, чим загрожує або благодіє йому ця людина.

І враз зродився в нього протест проти владної й незмірно сильнішої особистості; він таки зняв із плеча руку, проте на хвилину, супроти власної волі, затримав її в долоні, наче збоявся, що контакт із незнайомцем вмить обірветься назавше й Тома ніколи не знатиме того, про що міг би дізнатися; його життя, що так несподівано стало на порозі, можливо, великих перемін, знову вернеться у свояси – до помаранч, мушмули, жита і ячменю, й ніколи на Томиній дорозі нічого більше цікавого не трапиться. Він раптом охолов до свого звичного життя: відсунувся в тінь працьовитий батько, Тома забажав від долі несподіванки – проте не міг її купувати ціною власної гідності й свободи; він з привітною й незалежною усмішкою дивився на незнайомого й віддавався йому в полон разом з усією своєю хліборобською сутністю, не залишаючи, однак, поза порогом ні одежі, ні сандалій, ні гідності, ані самостійності своєї.

– Іди зі мною, – промовив незнайомець до Томи, обняв його рукою за спину й провів на край тераси. – Я Месія, Томо.

– Йоан Хреститель? – спалахнули захоплено очі в Томи: скільки ж наслухався про нього від есеїв!

– Я Ісус Христос, Томо. Покинь усе і йди зі мною.

Тома недовірливо подивився на чоловіка, який назвав себе помазаником Господнім, й відчув у ту хвилину, як струменить від нього надлюдська воля, й ніщо тепер не примусило б його зрушитися з місця й піти геть.

А рибалки сполошились, бо ще ні з ким Учитель так дружньо не поводився, від усіх тримався на відстані; хто ж це такий прийшов, що хоче стати ближче до Ісуса, ніж будь-котрий із них?

І оточили вони колом Учителя й Тому, приглядаючись то до прибулого, то до Ісуса, вловлюючи німотне порозуміння між ними щодо рівності. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрій Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти коліна, бо я з левітів», й коли почув простодушну відповідь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощів. Перешіптувалися між собою Яків Старший, Пилип і Варфоломій, скептично посміхався в бороду митар Матей; Яків, син Алфея, Юда Тадей і Симон Каноніт звільна засукували рукави, готові до бійки, тільки Юда Іш Каріот втішно підкидав на долоні срібного динара, який залишився в нього в касі, незважаючи на те, що повний візок помаранчів став набутком апостолів.