Роман Іваничук - Смерть Юди

…Слухали апостоли науку Христа над Генісаретським озером, й сиділа обіч зцілена любов’ю Марія. Прохолодний вітер оголював її чоло, й безміром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменіла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земної жінки.

Ісус говорив, а Марія шепотіла, і я чув: «Ти голуб мій, а я твоя клітка, і випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досі не був Богом, ти став ним лише тоді, коли побачив у мені зібрані разом горе і красу Ізраїля, – і олюднився в земній любові». Я чув її шепіт, чув її слова й Ісус, який називав себе Месією, і в цю мить я тяжко засумнівався в тій правді віри; спороджувалося це відкриття радістю за Вчителя, заздрістю до нього і зловтіхою: «Не здатні кохати боги, вони можуть тільки карати, і не був Христос тоді Богом, бо він кохав і кохання дало йому велич земну!»

– Не можу сказати тобі цього, Господи… – відповів Тома Ісусові. – Я бачу в тобі благородну людину, але – земну: змивав же гріхи твої йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месія – жоден? Я хотів би, щоб ти ним був, бо чекає спасителя мій народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…

– Блаженні ті, що не бачили, а вірують, – мовив Христос.

– Нема таких, Господи. Ті, які запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невір’я приховують.

– Як будеш далі жити, Томо?

– Піду від тебе.

– Я не проганяю…

Минали дні, місяці й роки, а чудо віри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домі Никодима, коли він показав Томі свої рани. Та чи назавше?

Кумранське узгір’я спадає голими пагорбами на засклене брудною сіллю рівнинне побережжя Мертвого моря; палюче сонце переплавляє на очах пісок у кремінь чи то призми солі, що блищать гранями, ніби діаманти; море загусає й береться на поверхні смолою, немов Бористен льодом, й ліниві хвилі випльовують на берег чорні брили; біля печери Ваді-Кумран кустряться безлисті мертвоморські яблуні, на гілках яких дозрівають плоди, що від дотику тріскають, випорскуючи в повітря содомський попіл, придатний лише для виробу чорнила; спека туманить Томину голову…

Далеко-далеко виднівся йому Оріян, що палав зеленим міражем у піднебессі, і він тужив за чужим краєм, у своєму перебуваючи; сидів Тома серед росяного, вибуялого надміром живих соків степу, а в печері над Мертвим морем, над яким котиться кулею блідої магми юдейське сонце й розпорює на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпається в небі й виливається, мов із діжі, над Кармельською затокою у Кіпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитій сіллю пустелі; солодким видивом плавало в піднебессі марево Оріянського краю, а серце боліло за спалену сонцем і людьми рідну землю, бо тільки по ній і ніде більше бігла колись із Маґдали найвродливіша у світі жінка – до Генісаретського озера, де творив чуда Богочоловік: грішна жінка Маґдалина пробігла за Томою аж до Росі й Бористену, там перемінилася в Ладу й прибилася тепер разом із дванадцятим апостолом до Кумранської печери, притулившись до стіни іконою, що її намалював євангеліст Лука.

Я повірив у Христа, коли діткнувся пальцями до його ран, та віри моєї вже не прийняв Син Божий і не зіслав на мене свого Духа десятого дня після вознесіння, – тож став Ісус для мене і для мого народу таким самим гнівливим Богом, яким був і є Яхве; нічого не змінилося в Юдеї з приходом Христа, хіба додалася його помста за муки на хресті, сповіщена заздалегідь через Йоана Богослова.

Та я поніс Ісусове вчення в Оріян народові, релігія якого ще й імені не має, й перебуває він дитиною в земному раю. Позначає своє наївне бачення світу потішними ідолами єдиного вседержителя Рода і, підростаючи у безтурботності на землі, медом і молоком текучій, не знає й досі, що світ малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крім нього зайшлий кочівник: в овечу шкуру одягається, на торги приходить, вірування оріянські визнає й мирно та ласкаво забирає в господарів землю, хліб та жінок, а оріяни співають собі й хороводи водять в раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов’янські землі… Плаває у піднебессі мрево Оріянського краю, й розкошує на ньому добрий і одурманений земним добром народ – чей протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога, який ще раз умре за них в оріянських переказах, виведе дітей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – і стане Богом їхнім…

З тростини зроблено перо, й чорнило із содомського яблука настоюється в череп’яній посудині, розгорнутий сувій папірусу сліпить очі, мертвою білизною докоряючи Томі за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвін у повітрі, ніби хтось струже метал, – то пустеля дає про себе знати: не мертва вона, своїм життям живе, і лише треба навчитися розуміти її мову, – пізнай спочатку те, що перед твоїми очима, і відкриється тобі приховане… Я мушу пізнати рідну пустелю – хто в ній панує, за якими і чиїми законами живе. Пізнавати – не новина для мене: тяжкі сумніви завше точили мій мозок, до малої істини я добирався, як до великого відкриття, тому маю право сказати, що все пізнане мною є моєю істиною – чому ж тоді жоден іще рядок не ліг на папірус, щоб засвідчити моє пізнання світу – той мій початок, з якого я почну шукати кінця?