Роман Іваничук - Смерть Юди

– Уже йду до Вітця мого. Я подолав світ.

Марко опісля, коли прийняв християнство, сказав Томі:

– Людина, яка упевнилась що подолала старий світ і дала початок світові новому, мусить бути Богом, – смертній людині такий подвиг не під силу. Христос подолав релігію, яка не мала обличчя: Божество досі з’являлося людям хіба що у вигляді вогню чи блискавки – на простаків наводило це жах й розбуджувало фанатизм, освідомлені ж зробили незримого Бога помічником для своїх користолюбних справ… А Ісус зняв завісу із Святеє святих, й невидимий Бог з’явився з людським обличчям – коли милосердним і люблячим, коли – розгніваним. Цього злякалися фарисеї і саддукеї: зісланий на землю двійник Яхве заглядатиме тепер людськими очима в душі грішникам і буде примушувати їх каятися не перед незримою силою, а перед реальним Божим відпоручником, сповідником, який має такі самі смисли, як і грішники, й обдурити його не вдасться. Тому первосвященики й віддали сповідника на смерть.

Ці слова згадав Тома, прощаючись поглядом з домом, де відбулося найбільше таїнство світу – Євхаристія, і враз стрепенувся від зухвалих думок, які завжди доводили його до знемоги, а відігнати їх – упертих і тверезих – не мав сили.

«Прости мені, Господи, але ж усе це відбувалося згідно з Твоїм задумом. Ти можеш прославитися тільки в людях, твоя воля може бути виконана тільки людьми, – і Ти знайшов гідного мужа: договір з ним уклав, щоб його кров’ю змити плюгавство, яке вчинили над тобою твої пожадливі слуги… Бо чому Христос знав усе наперед і чому приречено йшов на смерть, хоч боявся її: волю Твою, в угоді закладену, виконував! І чому Юда повинен був цілувати Ісуса в щоку, коли всі знали Христа в обличчя, – чи не заради ритуальної конфірмації Месії? І Юді заплатили за сю послугу!.. Чому ж месією не став Йоан Хреститель, адже мав більше на це права – його знав увесь народ, любив і поклонявся йому. Побоявся мук чи, може, Ісус з Йоаном жереб кинули між собою: хто з них зважиться за наречення Сином Божим і за вічну пам’ять у людях прийняти мученицьку смерть?.. Господи, забери від мене ці мислі богохульні!»

Андрій торкнувся Томиного плеча.

– Не печалься, Томо, може, ще й повернешся колись… Ти ж не мічений знаком Божим – тебе не впізнають вороги Христа. Нам же призначені такі самі муки, які він перетерпів. Ходімо…

Й докінчував молитву, полишаючи позаду Іродову браму:

«Веди нас, Боже, мирними дорогами, спрямуй наші кроки безпечними шляхами й приведи нас до мети, а якщо буде на те твоя воля, то й щасливо поверни назад».

І йшли вони чотири дні, не розмовляючи, а може, до розмови готуючись, бо різні мали погляди, думки й судження щодо про ідею Божу, яка очоловічилась на грішній землі.

А втім, ніколи не було в Томи духовного зближення з апостолами.

Андрій Первозваний, пройнятий беззастережною вірою в Христа й благонадіянням на оновлення світу, ніколи не мав сумнівів у правдах нової віри, як теж і лакомих пожадань вигідного місця біля Вчителя, знав бо, що Царство Боже доконче зійде на землю й не удосконалиться і не ослабне від його присутності чи відсутності в ньому. Єдину мав турботу: не згаяти ні хвилини часу для торування доріг до Царства, і звичайна чи мученицька смерть на цій дорозі зовсім не лякала Андрія, як не страшить людину заходяче сонце, яке напевне зійде вранці. Андрієва впевненість додавала Томі отухи, проте перший апостол Ісуса був для Томи нудний і нецікавий, бо зацікавлення до життя народжується лише з невпевненості.

Молодшого Андрієвого брата не любив. Цього апостола ніби саме небо призначило для того, щоб він водно підхвалював Ісуса, який жив у постійному очікуванні свого смертного часу; може, й благородне діло чинив Петро, і, певне, звик би Тома до його єлею, якби Ісус, який ніяк не повинен був ловитися на підхлібні слова, не винагородив боягуза і трикратного відступника званням ключара Церкви Христової, – виходить, незадарма виконував Петро роль утішителя, призначену йому небом: він ще за земного життя Учителя став з ним одесную.

Митар Матей, який тепер перебував у неволі в антропофагів, був мудрий і хитрий. Усе він знав, на все мав свою думку, проте ніколи її не висловлював, і тільки скептична посмішка, що розсипалася по кучерявій бороді й миттю розчинялася в ній, коли хтось помічав, свідчила, що Матей знає більше від інших і таємно готується до важливого чину, якого ніхто вгадати не може. Вникав Матей у все, що діялося довкола нього, та міркувань з приводу тих чи інших подій не висловлював – тримав при собі, мов скупар динари. Тома ніяк не міг пробитися до душі Матея, хоч не раз намагався; тепер же всім серцем бажав йому волі й чекав від зустрічі з ним несподіванки.