Роман Іваничук - Смерть Юди

Тільки Тома стояв пониклий: за те, що не увірував у вознесіння Христове, не спослав на нього Господь вогненного язика, і не почув він голосу з чужого краю. Гірко стало йому, що не злюбив його Ісус за жадобу мислі, і заздро спитав у Андрія, чим цікавий для нього той край далекий, мову якого щойно почув.

Розповів Андрій: лежить на Півночі земля, яку хоче обрати для себе Ісус, як обрав Яхве Ізраїль, – край з високим призначенням. Там живе багатий духом народ, який знається з космічною магією, чародійством, материнськими оберегами, любовним чаруванням, цілительством, характерництвом, і цей поганський край повинна облагородити Христова наука.

Попросив Тома Андрія:

– Візьми мене з собою в той край благословенний, бо ж не зіслав на мене Господь Святого Духа, і я ніякої, крім арамейської, мови не тямлю. А біля тебе навчуся і допоможу тобі проповідувати.

– Немає на тобі знаку Божого й коліна свого не відаєш, – відказав Андрій, – й через тебе може прийти поганство в Храм Ісуса.

– Звідки ти можеш знати, – наполягав Тома, – що поганство того далекого краю, який щойно дався тобі у відчуття і ти сказав про нього високі слова, не збагатить Ісусів Храм? Візьми мене з собою: я через сумніви свої спостиг знання, тож зможу допомогти тобі проректи істину незнайомому народові.

Й погодився Андрій.

Довго чекали обидва апостоли вістки з резиденції римських прокураторів Кесарїї: коли спорядиться й буде готова відчалити торгова римська трієра, яка повезе до Ольвії плоди юдейських садів, повні амфори пахучої самарійської оливи й бочки ґалілейської риби, щоб повернутися потім назад з найкращою у світі зброєю – мечами, кинджалами, списами, щитами, що їх виготовляють витворні ольвійські зброярі, та кінською збруєю роботи грецьких конвісарів – вантажем вельми необхідним для кесарійської військової залоги, яка в кожну мить мусила бути готовою до походу на непокірні міста римської провінції Юдеї.

Нарешті прибув до Єрусалима посланий Андрієм у Кесарію лікар й ізограф грек Лука, якого навернула до християнства Марія Маґдалина: він сповістив Андрія й Тому, що червоновітрильна римська трієра вирушить до Ольвії за тиждень, а ще повідомив, що в місті Мірмідоні на правому боці Бористена в стані племені антропофагів перебуває в темниці апостол Матей, якого скіфи-людоїди спіймали в Пантікапеї, де він навчав греків Христової віри, й через свого гінця передали вістку кесарійським християнам: за в’язня жадають двісті динарів сріблом.

Саме тоді, коли грек Лука впівголоса розмовляв з Андрієм і Томою в домі власника Гетсиманського саду Марка, де колись відбулася Тайна вечеря, тихо прочинилися двері до світлиці – так тихо, що й не почув ніхто, тільки Тома, хоч був зайнятий розмовою, відчув, як розливається по його щоці, зверненій до дверей, ніжне й тихе тепло, і так йому добре стало, ніби враз побачив Марію Маґдалину, улюблену і завше соромітно уявлювану в шлюбному ложі, жадану й незмірно далеку, відмежовану від нього її вірністю Ісусові – колись земному, нині вознесеному до Бога-вітця. Йому стало любо, наче б відчув її наближення, її перекрок через освячену любов’ю й вірою межу, й він повернув голову до дверей. Ще й не побачивши, знав, що вона стоїть там, на порозі, й дивиться на нього; очі його врешті осміліли, підвелися й спалахнули здивуванням і надією, а вона не відвела своїх і не відчужилася, як завжди, крижаним поглядом; Маґдалина зігрівала Тому жалем, знала ж бо, що діється в його душі, а він, підбадьорений, ступив рвійно до дверей, забувши про розмову з Лукою, й вона зробила крок назустріч, прошепотіла:

– Прощавай, Томо. Сказав мені Лука, що ви завтра вирушаєте з Андрієм, і я прийшла, щоб попрощатися з тобою… Добрий ти, мудрий… Прости мені, Богові пошлюбленій.

Грек Лука почув мову Маґдалини й підійшов до неї.

– Ось ти прийшла, опечалена жінко, на проводи останніх апостолів, і я подамся згодом в Кесарію, де мене ждатиме тринадцятий апостол, який з гнобителя християн поборником віри Христової став і з Савла Павлом назвався, почувши з неба живий голос Ісуса. Піду з ним в Антіохію. І ти вже ніколи нікого з нас не побачиш… Нема вже й матері Ісусової, й Вероніки теж немає – сама зостанешся у цю ось мить: милосердна Вероніка втерла піт з чола Ісуса, коли він ніс хреста на Голготу, й залишився на лляному рушникові його нерукотворний образ… А лик його матері Марії, горем вищої від Рахілі й героїзмом – від Юдити, бо свідомо виховувала свою дитину для подвигу й смерті, – забутий в людях буде. То я змалюю нині з тебе образ Матері Божої, бо маєш благородний вид і викупила ти гріхи свої любов’ю й вірою. Сльози виїдали твої очі, коли Христа розпинали, твої руки вкладали його в домовину, і явився воскреслий Ісус тобі першій, на віки вічні освятивши жіночу любов.