Роман Іваничук - Смерть Юди

Лука вийняв з торби струганий липовий лубок і пензель, розвів у черепині кіновар й малював Марію Маґдалину з дитям на руках, освячуючи її любов чужим материнством. Вже не дивилася вона на Тому, усвідомлюючи, що віддає свій лик святій жінці, яка материнством освятила світ, – і вже ніколи не буде Маґдалина належати собі й нікому вже не зможе офірувати свою вроду, бо стала в образі Непорочної, який назавше заступить собою її земну й грішну подобу.

– Дозволь, Луко, взяти це творіння з собою в далеку дорогу, – попросив Тома, коли ізограф закінчив роботу.

– Візьми. Хай буде з вами Матір Божа.

І вийшов Тома із світлиці, не глянувши на Маґдалину, й вона не підвела очей на нього. Потім вийняла з кишені фартуха важкий мішечок й подала Андрієві.

– Це на викуп Матея… Тут усе, що я зберегла, що кинули люди в карнавку: двісті срібних динарів і ті дві лепти, які пожертвувала на добрі діла Божа жінка Анна ще при Христові в притворі храму, а ніхто з них не скористався. То вона на Матея сказала віддати…

На другий день вранці апостоли прощалися з Марком і – в білих турбанах, у чорних туніках й личакових сандаліях, з палицями в руках – покинули, можливо, назавше Єрусалим: рибалка Андрос, син Йони з Вітсаїди, який до зустрічі з Месією вчився у Хрестителя – предтечі Ісуса, й хлібороб Тома – учень есеїв, котрі волаючого в пустелі Йоана месією вважали. Обидва в одній школі вчилися, проте однодумцями не стали: Андрій з першої зустрічі визнав Ісуса Спасителем і став апостолом первозваним, а Тома, апостол останній, всі три роки навчання в Ісуса промучився в роздумах – хто ж справжній месія: Йоан, який змивав з людей гріхи йорданською водою, чи Ісус, який очищував народ од скверни незримим Духом Божим?

Відчужені між собою й мовчазні, зійшли вони від домівки власника Гетсиманського саду вузькою вуличкою в долину річки Кедрон, що відділяла місто від Єлеонської гори й текла, пересихаючи, на схід до Мертвого моря, а на північ від неї стугоніла, спинаючись угору, важка брукована дорога до Іродової брами – першої з дванадцяти, які впускали до міста й випускали з нього синів дванадцятьох колін Ізраїля.

Апостол Андрій, який походив з найвищого гебрейського коліна Леві, мав право перед дорогою, згідно з Торою, помолитися в цій брамі Господові й бути вислуханим, а ісраеліми, з колін нижчих, мусили шукати кожен свою; хто ж не знав, з якого він коліна, як це було з Томою, проходив крізь тринадцяту хвіртку як упосліджений і Богом забутий.

Проте Тома пішов з Андрієм, щоб осінити й себе перед дорогою молитвою первозваного апостола, й коли Андрій творив молитву, вдивлявся в хатину Марка, де в ній під п’ятнадцятий день нісана [2]  Березень-квітень. зібрались було апостоли на пасхальну вечерю. Вдивлявся і ще раз осмислював суть таємничого пасхального дійства, яке перемінило спосіб думання не одного лише Марка (котрий у ту ніч із завзятого фарисея став послідовником Христа), а й усього людства: Тайна вечеря примусила людей шукати нових святощів або ж глибше вникати в суть старих, заскорузлою мервою догматики пойнятих.

…У середу, перед першим днем опрісноків, до Єрусалима напливло багатолюддя паломників на Пасху, що розпочиналася в п’ятницю, і злякався первосвященик Кайяфа, що на сам Песах [3]   Пасха – вихід з неволі. може вибухнути бунт народу проти синедріону, по-рабськи впокореного римському прокураторові Пілату, й очолить ребелію новоявлений месія, якому в пасхальну суботу натовп вигукував на вулицях Єрусалима хвалу, і сказав первосвященик на раді сімдесяти одного мужа: «Ліпше буде, коли один чоловік помре за народ, ніж мав би загинути весь люд», – не знав бо ще тоді Кайяфа, що разом із смертю Месії завершиться Старий Заповіт й упаде первосвященицька влада, а законодавцем Нового Заповіту стане розіп’ятий за людей мученик.

Але вирок було оголошено, і сказав Ісус учням:

– Ідіть у місто, і стріне вас чоловік, який нестиме збанок з водою. Йдіть за ним до його дому, там ми спожиємо пасхальне ягня.

Учні пішли й зустріли чоловіка із збанком: був це Марко. Він завів Учителя й апостолів до своєї світлиці, застелив пасхальний стіл, поставив перед кожним чотири чаші вина, мацу й миски із шматками м’яса, притрушеного гіркою зеленню й тертим хріном.

А сам пішов, не сів до столу, бо не вірив у Месію, і стояв у передсінні. Він не віритиме, коли Ісус розламає мацу й подасть шматки апостолам, коли надіп’є з першої обрядової чаші й на ритуальне запитання, яке виголосить наймолодший учень Йоан, – «Чим відрізняється ця ніч від інших ночей?» – відповість: «Тим, що востаннє п’ю із плоду виноградного». Марко не повірить і тоді, коли Христос виявить задуману Юдою зраду, і оголошення Євхаристії за третьою чашею теж не переконає Марка. Увірував він лише тоді, коли Ісус спорожнив четверту обрядову чашу й промовив: