Роман Іваничук - Смерть Юди

Біля храму Зевса ждали на апостолів скіфські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, радісно посміхаючись, апостол Матей. Андрій віддав скіфові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.

– Слава Ісусу Христу, – привітався Матей і обняв побратимів. На його обличчі сяяла усмішка – без сліду скепсису й скритності, ніби він не тільки неволі позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві. – Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Скіфії безпечніше, там народ молодий, ще й релігії не має, буде, може, до вас поблажливий. А я піду, куди мені призначено – у Каппадокію, землю Понтійську… Передчуваю свій смертний час. Хай не пропаде Євангеліє…

– Візьми у свою торбу, – подав Андрій Томі папірусний сувій. – І прочитай. Може, знайдеш у книзі Матея відповіді на питання, які мучать тебе. Вона ж є першим свідком нашого чину, яким ми розпочали новий час.

…Я згодом прочитав і зрозумів, чому в Матея зникла з уст скептична посмішка, якою він завше бентежив апостолів і самого Вчителя. Колишній митар, півжиття якого збігло в шахрайстві, очистившись щиросердечним каяттям, осягнув величний світ духа, задля якого варто жити й життя віддати. Оточували ж його люди, які не розуміли вартості того, в що повірили: безпритульні, бідні й непросвічені рибалки знайшли у Христовій релігії зручне пристановище й за свою беззастережну віру чекали винагороди – затишного місця в Царстві Божому – й не задумувались над тим, що те царство тільки проголошене, а його доведеться ще виборювати й гинути за нього… Тому скептична Матеєва посмішка, яка не таїла в собі глуму чи погорди, дотикалася до його уст, коли він слухав захоплені розмови апостолів про майбутній світ миру й любові, що буде спосланий з неба, про рівність і достаток у ньому, про неминучу погибель Сатани з його злом і наругою: наївними дітьми були Христові апостоли й не могли зрозуміти того, що християнська віра – то передовсім таємниця, жадання розгадати яку пробуджує в людині спрагу пізнання і творення… Тепер Матей написав свою книгу – вгасив жагу, і спокій прийшов до нього, звершив бо він для віри найвище діло: вчитимуться з Євангелія від Матея невідомі ще нині будівники нового царства.

Немає вже нині апостолів: розбрелися світами й гріхи свої і боягузтво й невігластво викупили найдорожчою ціною – віддали життя за проповідь науки юдейського Вчителя серед народів неюдейських. Воістину справедливий був Ісус, коли мовив, що його учні схожі на дітей, які сидять на полі, їм не належнім, і ось прийдуть господарі і скажуть: залиште наше поле. Достоту сталося так: пішли апостоли – кожен на призначену йому ниву – й зосталися там назавжди. Я ж вернувся… Що сказав би на це Матей – що добре зробив, бо ж юдейське поле таки мені належне? А може б, і не замислювався над цим виконавець вищої волі, якому присуджено було віддати людству Благу вість про народження нової ери, в котрій місця для юдейського народу визначити не зумів.

Що ж повинен вчинити я – маю визначити? А де моє поле: там, в Оріяні, де посіяв зерна Христової науки, чи у спаленій рідній Юдеї? З ким мені бути: з оріянським чужим народом, осяяним новою вірою, чи із своїм, юдейським, який з прадавньою іде у вигнання? Який рішенець має набрати форми слова й лягти в перших рядках мого Євангелія?

Пустельний дзвін гудів, збивався, ставав з міражних хвиль металом; таланіння забивало кожну клітину мозку й вичавило з нього думку, що стекла чорнилом на папірус:

«Коли ти пізнаєш себе – аж тоді зрозумієш, що ти син отця. Дотоді будеш відчужуватися від нього і йтимеш ведений за руку, поки не скаже тобі той, хто веде: ось Царство в небі! Але ти не радій: птахи небесні випередять тебе, і ти вернешся до отця».

Аж тоді спала напруга з мозку і таланіння стихло, а в печеру увійшов той, кого Тома чекав супроти своєї волі, боявся його, гидував ним, а проте не міг у цю хвилину обійтися без нього.

– Ти кликав мене, – сказав чоловік, одягнутий у тоґу римського патриція.

Чорне волосся кучерявилося над його високим чолом, мав він скошені до перенісся очі, як у Юди Іш Каріота, і думав Тома, що грішні думки до нього завітали, якщо на їх проліт з’явився найогидніший на землі злочинець; видно, пекельні господарі високо цінують зрадника, що ходить він у них в пошані, – ніколи ж бо живий Юда про чистоту й ошатний одяг не дбав: ні рук не мив, ні цюндрів не латав, а ось у тоґу нарядився; захожий нахилився над Томою, ніби хотів діткнутися до його чола гачкуватим, як у Юди, носом, і промовив, ошкіривши білі зуби: