Роман Іваничук - Смерть Юди

– Ти подумав, що в заплату за свій дияволоугодний вчинок Юда месією від Сатани на землю посланий, й оце до тебе завітав… Дурниця, Іш Каріот своє зробив й перебуває у сутіношному царстві тіней, вічним же посланцем Сатани на землі є я – Азазель, якого ти покликав на пораду, вичавивши з себе перший рядок своєї немочі.

– Але ж, – схопився з лежака Тома, – ти приходив до мене змією.

– То баєчки: змії, вужі, цапки і всіляка інша твар. Вищі сили – Яхве і Сатана – не знають іншого образу, окрім людського, – мовив Азазель розважно. – То не люди прибрали божу чи сатанинську подобу; навпаки, йдучи до вас, ми приймаємо ваш образ, щоб ви впізнати й почути нас могли: єсьте ж бо на землі нашим інструментом… А коли ми вже почнемо з тобою, Томо, розмову, то не трактуй мене як злу силу – нема добрих чи злих сил, є антисвіти, які тримають у різновазі космос і землю в ньому й борються між собою за людину, що живе на землі, бо є вона знаряддям нашої влади в світі. Проте ніхто не може примусити вас робити те чи інше, ми тільки вербуємо людей собі на службу. Правда, надто впертих і затятих можемо й покарати – окремо Бог, окремо Сатана: антисвіти діють кожен за своїми законами, і один до одного ніколи не втручається. Чи ж коли-небудь Яхве порятував вас від нашої покари? Ніколи… А тепер кажи, чого кликав мене, і не шукай у моїх кучерях рогів, а в сандаліях копит; я абсолютний розум, тож не міг би для поважних розмов прибирати образ нерозумної тварі.

Азазель присів біля Томи на лежаку й вичікувально вдивлявся в нього колючими очима, в яких на мить зажевріла іскорка лагідності, – певне, діткнулося до його сатанинської сутності звичайне співчуття до замученого старця з брунатним кружалом лисини, обведеної стрепіхами сивого волосся, з глибокими ритвинами на обличчі, з яких виростала ріденька борода, – був Тома змарганий життям докраю, проте у проваллі темних очей і досі бурхотів неспокій та невситима допитливість.

– Я не кликав тебе, Азазелю, – промовив він перегодя, виминаючи колючий погляд диявола. – Але не проганяю: може, почую від тебе міркування, які допоможуть мені збагнути антиістину і тим самим у справжній істині упевнитися… Ти через свого посланника – гадюку – загадав мені якось загадку: що ліпше – з’їсти лева, чи хай лев з’їсть мене?.. Я багато років прожив у чужому оріянському краю, якому приніс нову віру, а ще й крихти культури свого люду, – і аж там зрозумів, що духовне життя кожного племені – то закрите багатьма замками Святеє святих, і коли відкрити його для іншого народу, то стається вмить той вибір: він перемішує зіткнені духовні світи, й народжується щось третє. Якщо мій світ сильніший, то я спожию чужий, але тоді й мій переміниться настільки, скільки чужий вартує. Коли ж я слабший, чужий світ перетравить мій у своєму чреві й теж зміниться на вартість світу мого… То чи варто було чинити те, що зробили Христові учні: розбрелися світами й започаткували нову епоху, в якій культури втратять своє обличчя, і в першу чергу – наша, гебрейська?

– Ти, я бачу, повернувся з чужого краю розполовинений, – відказав Азазель. – Частку себе віддав оріянам, забравши взамін частку їхню: і вже тужиш за тим краєм, який тобою скористався. І не можеш жити ні без нього, ні без своєї вітцівщини, бо ж зостався тільки наполовину з’їдений. Ха, яка марниця! Звичайно, не слід було цього робити: хай би і ти і все людство незмінними пробиралися в грядучі віки – такими самими в добрі і злі, як вас створили Яхве й Сатана. Але й найвищі сили не завжди спроможні керувати світом так, як їм цього хотілось би: чи то кожен вітець вміє виховати сина за своєю подобою – скільки благородних батьків соромилися своїми дітьми, а скільки ницих родителів віддавали світові благородних чад! Бо людина отримала від антисвітів незалежний ні від кого розум. Ось що! Ти заплутався у своїх стосунках з новими виявами історичного процесу – нічого не вдієш, історія перемінна. Але людина має право належати лише сама собі – якщо не дасть себе з’їсти левові або не обжереться ним. Думаюча людина має силу порвати всі зв’язки з традиціями і заснувати свій власний самостійний світ!

– Це правда, – піддавався Тома логіці Азазеля. – Як же то страшно: бути причетним до створення нової віри, до витворення ідеї всезагальної любові, всесвітнього братства, мати можливість дати поштовх духовному розвиткові іншого народу і в той же час втратити себе і свій народ, який вважався обраним, а залишився без власної святині, мов жебрак на цвинтарі. То, може, і я спричинився до загибелі єрусалимського храму, пішовши за Христом будувати Храм його?