Роберт Харріс - Lustrum

– Не можу обіцяти, та я подивлюся, що можна зробити. Ну ж бо, називай імена.

– Корнелій Цегет, Кассій Лонгін, Квінт Анній Кілон, Лентул Сура та його вільновідпущеник Умбреній… – якийсь час вона помовчала, а коли заговорила, то голос її було ледь чути. Несподівано імена нахлинули таким потоком, ніби промовляючи їх з такою швидкістю вона сподівалася скоротити свої муки. – Автроній Пает, Марк Лека, Луцій Бестій, Луцій Варгунт.

– Зажди-но! – Цицерон дивився на неї приголомшено. – Ти назвала Лентула Суру, міського претора, та його вільновідпущеника Умбренія?

– Публій Сулла та його брат Сервій, – несподівано вона зупинилася.

– Це все?

– Це всі сенатори, яких називав Курій. Але є ще заколотники не з Сенату.

– Скільки разом?

– Десятеро, – порахував я. – Одинадцятеро з Курієм, та дванадцятеро, якщо додати Катіліну.

– Дванадцять сенаторів? – я дуже нечасто бачив Цицерона настільки шокованим. Він надув щоки та опустився в крісло, ніби як його вдарили по голові – а потім з шумом видихнув. – Сура та брати Сулла не зможуть виправдатися тим, що опинилися під загрозою банкрутства. Це – державна зрада, нічим не прихована, – раптом він вскочив, не маючи сили більше сидіти на місці. – О боги! Що ж таке коїться?

– Ти маєш заарештувати їх, – зажадала Теренція.

– Звісно, маю. Та якщо я піду цим шляхом – одразу, як зможу, поки я не можу – і чим це завершиться? Є ці дванадцятеро, але скільки їх усього? Почнімо з Цезаря – яка його роль в усьому? Минулого року він підтримав Катіліну на виборах. Ми знаємо, що він близький до Сури – не забуваймо, це Сура дозволив засудити Рабірія. А Красс? Що з ним? Він, певно, замішаний. А Лабіній – трибун Помпея. То що, і Помпей замішаний?

Він ходив кімнатою, наче маятник.

– Не може бути, щоб всі вони прагнули тебе вбити, – сказала Теренція. – В такому випадку ти давно був би мертвий.

– Може, ти й маєш рацію, та всі вони усвідомлюють, які можливості надасть їм хаос… Хтось хоче вбити для того, щоб цей хаос розпочався. Інші сподіваються дочекатися, коли він набере сили. Вони як діти, що грають з вогнем, і з них найнебезпечніший – Цезар. Це якесь божевілля – наша держава з’їхала з глузду, – ще якийсь час Цицерон продовжував ходити туди-сюди, його уява малювала йому пророчі картини Риму в руїнах, криваво-червоні води Тибру, Форум, вкритий відрубаними головами. Він все це детально описав нам. – Я маю стати цьому на заваді. Має бути якийсь спосіб…

Увесь цей час жінка, яка принесла цю звістку, здивовано дивилася за ним. Зрештою, Цицерон зупинився, нахилився до неї та стиснув її руки:

– Шановна пані, тобі непросто було прийти до моєї дружини з цим, та я дякую Провидінню за те, що ви прийшли. Не тільки я, але й вся республіка навічно в боргу перед тобою.

– Але що мені тепер робити? – сплакнула вона. Теренція передала їй хустинку, жінка протерла очі. – Тепер я не можу повертатися до Курія.

– Ти маєш, – сказав Цицерон. – Ти – моє єдине джерело інформації.

– Якщо Катіліна дізнається, що я видала його плани – він уб’є мене!

– Він про це ніколи не дізнається

– А мій чоловік? Мої діти? Що я їм скажу? Подружня зрада як така – це дуже погано. А зрада з заколотником?..

– Вони зрозуміють тебе, якщо знатимуть твої мотиви. Нехай це стане твоєю покутою. Важливо, аби ніхто нічого не помітив. З’ясуй у Курія все, що зможеш. Ти маєш змусити його розкритися. Винагороджуй його по-своєму, якщо буде потрібно. Сюди більше не приходь – це надто небезпечно. Все, про що довідаєшся, розказуй Теренції. Ви можете легко зустрічатися у вашому храмі, де вас ніхто не бачить.

Звісно ж, вона не хотіла вплутуватися в це мереживо зі зрад. Та коли Цицерону було щось потрібно, він був здатний умовити будь-кого на будь-що. І коли він, не обіцяючи Курію прямо недоторканості, пообіцяв зробити для нього все, що буде можливо, жінка здалася. Так вона стала шпигункою Цицерона, а сам хазяїн приступив до розробки свого власного плану.

На початку квітня Сенат пішов на канікули. Ліктори тепер знов охороняли Гібриду, і Цицерон вирішив, що буде безпечніше відправити сім’ю на морське узбережжя. На відміну від багатьох чиновників, які затрималися в Римі, аби подивитися театральну виставу, ми виїхали з першими променями сонця та в супроводі вершників-охоронців попрямували Аппієвою дорогою на південь. Здається, разом нас було близько тридцяти осіб. Цицерон розлігся на подушках у своєму відкритому возі, то слухаючи, що йому читав Сизифій, то надиктовуючи мені листи. Маленький Марк їхав на мулі, поруч з ним крокував раб. Теренція та Туллія їхали кожна в своїх ношах, які несли озброєні таємними ножами раби. Щоразу, як нам на дорозі траплялася група чоловіків, я думав, що це наймані вбивці – і тому доки досягнули Понтинських боліт, ця подорож тривалістю в цілий день уже пристойно пошарпала мені нерви. Ми зупинилися переночувати в Трес Табарні, та я так і не зміг заснути через квакання жаб, запах гнилої води та писк комарів.