Роберт Харріс - Lustrum

– Та зупиніться ви! Невже ви не бачите, що це мій брат?

З цими словами він з обіймами накинувся на прибульця. Залом пронісся здивований галас, який швидко перетворився на шум нервування. Всім було відомо, що молодший брат Целера, Квінт Цецилій Метелл Непот служив у Помпея легатом під час війни з Мітрідатом, і його несподівана поява в такому вигляді – вочевидь, він з’явився одразу з поля битви – могла означати, що римські легіони зазнали руйнівної поразки.

– Непоте! – закричав Цицерон. – Що це все має означати? Ну ж бо, говори!

Непот відірвався від обіймів брата. Це був гордовитий чоловік, який дуже пишався своєю природньою красою та фізичними даними (багато хто подейкував, що перевагу він віддавав чоловікам, а не жінкам). Та й насправді, він ніколи не був одруженим та не лишив нащадків. Однак, все це – плітки, які мені не хотілося б повторювати. Він розправив свої потужні плечі та звернувся до сенаторів:

– Я прибув прямо з табору Помпея Великого в Аравії! Я плив найшвидшими кораблями та скакав найшвидшими конями, аби принести вам цю радісну звістку! Тиран та запеклий ворог Риму Мітрідат Євпатор помер на шістдесят восьмому році життя! Війну на Сході виграно!

Далі, як це зазвичай буває після оголошення таких драматичних звісток, на якусь мить встановилася цілковита й непорушна тиша, а потім уся зала вибухнула оплесками. Чверть століття тривала війна Риму з Мітрідатом. Хтось казав, що в Азії він винищив вісімдесят тисяч римлян. Інші казали про сто п’ятдесят тисяч. Та яке б з чисел не відповідало дійсності, Мітрідат був уособленням самого жаху. З незапам’ятних часів його ім’ям римські матері лякали своїх дітей, аби змусити їх добре поводитися. А тепер його більше не було! І в цьому – заслуга Помпея! І байдуже, що Мітрідат вчинив самогубство, аби не загинути від руки римлянина, – старий тиран спробував прийняти отруту, та вона не подіяла через те, що старий тиран довгими роками, побоюючись отруєння, вживав протиотруту для перестороги – і довелося кликати солдата, який його і добив. І байдуже, що багато хто вважав, що це саме Лукулл – який досі чекав на свій тріумф за міськими мурами – заклав підвалини тієї стратегії, яка зрештою поставила Мітрідата на коліна. Важливим було те, що сьогодні героєм був Помпей – і Цицерон знав, що робити в цьому випадку. Щойно оплески затихнули, він підвівся та запропонував оголосити п’ять днів всенародної подяки в Римі на честь військового генія Помпея. Сенат зустрів цю пропозицію оплесками. Потім він дав слово Гібриді, який теж пробуркотів декілька слів захоплення. Далі консул надав Целеру можливість прославити свого брата, який проплив та проскакав тисячі миль, аби донести до нас цю добру звістку. І в цю мить зі свого місця підвівся Цезар – Цицерон надав йому слово, вважаючи, що той запропонує принести богам жертви на знак подяки.

– При всій повазі до нашого консула дозвольте запитати, чи ми не занадто бережливі у проявах нашої подяки? – сказав Цезар оксамитовим голоском. – Пропоную поправку до пропозиції Цицерона. Кількість днів всенародної подяки має бути збільшена вдвічі і становити десять днів. Окрім того, Сенат має надати Гнею Помпею довічний дозвіл з’являтися під час Ігор в одязі тріумфатора – аби навіть під час відпочинку наші громадяни не забували, чим йому завдячують.

Мені майже було чути скрегіт зубів Цицерона за його штучною посмішкою, коли він ставив цю пропозицію на голосування. Він знав, що Помпей зверне увагу на те, що Цезар виявився вдвічі більш щедрим, ніж сам консул. Пропозицію було підтримано одноголосно, за винятком одного голосу молодого сенатора на ім’я Марк Катон. Він заявив, що Сенат обходиться з Помпеєм, наче він цар, займається запопадництвом та підлабузництвом – і засновники Республіки вже, певне, попереверталися в своїх трунах. Він у своєму виступі відверто глузував з рішення Сенату – і двоє сенаторів, що сиділи по обидва боки, спробували силою всадити його на місце. По обличчях Катулла та решти патриціїв я зрозумів, що Катону вдалося добряче зачепити їхнє самолюбство.

Узагалі, з усіх видатних постатей минувщини, яких я зберігаю в своїй пам’яті та які являються мені у снах, Катон – найбільш непересічна постать. Це була ну дуже чудернацька істота! Тоді йому було не більше ніж тридцять років, та він мав обличчя старця. Статура його була вкрай недолугою, за волоссям він не слідкував. Ніколи не посміхався та нечасто мився. Від нього тхнуло. Релігією для Катона було накопичення. Хоча він і був багатієм, та ніколи не їздив у ношах, переміщувався виключно пішки і, до того ж, дуже часто відмовлявся й від чобіт, а подекуди й від туніки. Катон стверджував, що хоче навчитися не озиратися на думку оточуючих, хай би про яку справу не йшлося – важливу чи дрібну. Службовці казначейства жахалися його, наче чорт ладану. Майбутній сенатор колись, коли ще був зовсім молодим, прослужив там близько року – і вони розказували мені, що Катон змушував їх звітувати за будь-яку, навіть дрібнісіньку суму, яку вони витратили. І навіть після завершення своєї служби там він продовжував приходити в Сенат з табличками видатків казначейства і, розсівшись на своєму незмінному місці на останньому ряду, дуже пильно вивчав ці таблички, не звертаючи уваги на сміх та розмови оточення.