Роберт Харріс - Lustrum

Лабіній махнув рукою в бік Цицерона, ніби зганяючи ґедзя зі спини коня – та жест його був сповнений невпевненості – як всі задираки, він краще вмів завдавати удару, ніж його тримати.

– Ти стверджуєш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабірій убив Сатурнія. Квінт Гортензій своєю блискучою промовою довів, що це твердження хибне. Та якби все залежало тільки від мене – я би підтримав твоє звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудів, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотів мати можливість оголосити, що мій підзахисний власноруч убив ворога Республіки Сатурнія!

Він драматичним жестом указав на бюст, і на декілька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненависті.

– Ти, Лабіній, стверджуєш, що там був твій дядько. Припустімо, що так воно і є. І припустімо також, що він там опинився не через те, що збіднів настільки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнієм змусили його поставити дружбу вище самої Республіки. І що ж тепер, ти вважаєш, що Гай Рабірій теж мав зрадити Республіці та відмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабіній, як колись Сатурній, влаштує різанину серед мирних мешканців, звільнить злочинців з тюрми та силою захопить Капітолій? Я дам вам відповідь. Я матиму вчинити так, як і вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенаті голосування, закликати вас усіх стати на захист Республіки, і сам виступити зі зброєю в руках разом з вами проти армії злочинців. І що в цьому випадку зробить Лабіній? Він мене розіпне!

Так, це був сміливий виступ. Сподіваюся, що мені вдалося донести вам особливості цієї сцени: оратори, які сидять на помості зі своїм немічним клієнтом; ліктори біля підніжжя помосту, що готові захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всі перемішалися між собою; легіонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготовані для голосування овечі загони; галас цього зібрання; храми, які поблискували на далекому Капітолії, та пекучий січневий мороз. Я намагався знайти в натовпі Цезаря і, здається, декілька разів перед моїм поглядом у натовпі промайнуло його тонке обличчя. Там, звісно ж, був і Катіліна зі своєю клікою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.

Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клієнта та звертаючись до милості суду.

– Він не просить у вас щасливого життя – лише можливості гідно померти.

Після цього все завершилося, і Лабіній наказав розпочати голосування.

Цицерон підійшов до пригніченого Гортензія, вони разом зістрибнули з платформи й підійшли до того місця, де стояв я. Як це завжди бувало після важливого виступу, його досі переповнювали емоції, ніздрі його роздувалися, очі блищали, він глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо мені запам’яталася одна фраза: «Природа наділила людину прагненням віднайти істину». На жаль, навіть найпрекрасніші слова не здатні замінити собою голоси під час голосування – тому, коли до нас підійшов Квінт, він понуро оголосив, що справу програно. Він щойно спостерігав за голосуванням – люди сотнями одноголосно підтримували обвинувачення, а це означало, що Рабірій матиме негайно залишити Італію, будинок його буде зруйновано, а майно – конфісковане.

– Так, це трагедія, – розлючено випалив Цицерон.

– Але, брате, ти зробив усе, що міг. Зрештою, він старий, і життя його і так добігає кінця.

– Та я не про Рабірія, ідіоте. А про своє консульство.

Коли він це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалік від нас розпочалася бійка, в центрі якої було видно Катіліну, який розмахував кулаками. Декілька легіонерів кинулися вперед, аби розтягнути учасників. Метелл і Лукулл підвелися, щоб поспостерігати за тим, що відбувається. Целер, авгур, стоячи біля свого двоюрідного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легіонерів.

– Ви тільки подивіться на Целера, – сказав Цицерон з нотками захоплення. – Йому так і кортить долучитися. Він просто обожнює бійки, – потім хазяїн раптом замислився й сказав: – Я маю з ним поговорити.

Він пішов так швидко, що лікторам довелося бігти, щоб обігнати консула та розчистити йому дорогу. Коли воєначальники побачили, що до них наближається консул, обоє винагородили його неласкавим поглядом. Обоє вже довгий час лишалися заблокованими за міськими мурами, очікуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження їх тріумфом. Лукулл чекав уже декілька років – за цей час він звів собі палац на узбережжі Неаполітанської затоки в Міценіумі, а також будинок на північ від Риму. Та сенатори не могли пристати на їхні вимоги – головним чином через те, що обоє примудрилися посваритися з Помпеєм. Тому обоє опинилися в пастці. Тріумф надавався лиш тим, хто одержав імперій – а поява в Римі до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла їх права на нього. Тому обом можна було хіба поспівчувати.