Роберт Харріс - Lustrum

Коли ми повернулися додому, Квінт і Аттік уже чекали на нас. Цицерон швидко розповів їм все, про що дізнався від Гібриди. Квінт зажадав, аби всю цю історію негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.

– Ну а далі що?

– А далі нехай працює закон. Усім винним мають висунути звинувачення, їх мають засудити, піддати опалі та вислати з міста.

– Ні, – не погодився хазяїн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевільного, який погодиться виступити зі звинуваченням? Та навіть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катіліни, то де знайти докази його злочину? Гібрида вмить зречеться своїх свідчень, навіть якщо йому пообіцяти недоторканність – можеш бути впевнений. Він просто скаже, що нічого такого не було, і розірве наш союз. Трупа теж вже нема. І більше того – є свідки, які чули, як я сам заперечував той факт, що мало місце ритуальне вбивство.

– То невже ми нічого не робитимемо?

– Ні. Ми вичікуємо та спостерігаємо. Нам потрібен шпигун в таборі Катіліни. Гібриді він більше не довірятиме.

– І треба вжити додаткових заходів безпеки, – сказав Аттік. – Як довго тебе охоронятимуть ліктори?

– До кінця січня, коли головувати в Сенаті почне Гібрида. А повернуться вони вже в березні.

– Пропоную пошукати серед вершників добровольців, які зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лікторів.

– Приватні охоронці? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.

– Довірся мені та не нервуй. Я все зроблю.

Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто зміг би втертися в довіру Катіліні та доповідати про все, що відбувається в його таборі. Спершу, за декілька днів після цієї розмови, хазяїн спробував домовитися з Руфом. Спочатку він вибачився за свою грубість під час вечері у нього вдома.

– Любий Руфе, ти маєш мене зрозуміти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атріумі і поклавши йому на плече руку, – старі люди, коли дивляться на молодих, то бачать їх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спілкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моєму порозі. Та тепер я усвідомив, що ти – двадцятирічний чоловік, який самостійно прокладає свій шлях в цьому світі та заслуговує на цілковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволі образив тебе, і сподіваюся, ти не сердишся.

– Я сам винен у тому, що сталося, – відповів Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоєю політикою. Але моя любов та повага до тебе непохитні, і я ніколи не дозволю собі думати про тебе погано.

– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тіроне? Він мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?

– Аби тебе вбили? Звісно ж ні. А чому ти питаєш?

– Ті, хто поділяє твої політичні погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусім, Катіліна, – і Цицерон повідав Руфу про вбивство раба Гібриди та про ту моторошну присягу, яку Катіліна склав разом зі своїми посіпаками.

– Ти впевнений? – спитав Руф. – Він ніколи не казав про таке при мені.

– Ну що ж, не викликає сумніву те, що він висловлював своє бажання мене вбити – це підтвердив Гібрида. Та якщо він знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси мені знати.

– Зрозуміло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечі. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своїм шпигуном.

– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республіка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?

– Я ніколи не вб’ю консула та не зраджу другові, – відповів Руф, вивільняючись від обіймів Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвіяли тіні, що затьмарювали нашу дружбу.

– Прекрасна відповідь юриста. Ти засвоїв мої уроки краще, ніж я думав.

– Цей юнак вже готується передати Катіліні кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.

Мабуть, хазяїн мав рацію, адже після того дня Руф віддалився від Цицерона, натомість його часто тепер можна було побачити в компанії Катіліни. Він потрапив до досить дивної компанії: запальні юнаки, як Корнелій Цетег, завжди готові ввірватися в бійку; розпутні старіючі патриції, пороки яких знищили їм кар’єру – такі, як Марк Лека та Автроній Петус; колишні солдати, на чолі яких стояв Гай Манлій, який служив у Сулли центуріоном. Що їх пов’язувало – так це відданість Катіліні, який вмів причаровувати людей – звісно, лише тоді, коли не намагався їх убити, – і прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римі порядок. Двічі вони влаштували в Сенаті концерт з криків та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторів з приводу закону Рулла – і був дуже радий, що Аттік знайшов йому охоронців, особливо в той період, коли стрімко почала розвиватися справа Рабірія.