Роберт Харріс - Lustrum

– Практично так.

– Але чому ти нам нічого не сказав?

– По-перше, я знав, що ти будеш не згоден. Окрім того, все ж лишалася мінімальна вірогідність того, що Цезар запропонує закон, який я зможу підтримати. І, зрештою, я маю право зі своєю провінцією робити все, що вважатиму за потрібне.

– Ні, Марку, це стосується не тебе одного, а нас усіх. Як ми розрахуємося з боргами без доходів з Македонії?

– Ти маєш на увазі, звідки візьмуться гроші на твою передвиборчу кампанію на посаду претора цього літа?

– Це нечесно!

Цицерон узяв Квінта за руку.

– Послухай, брате. Ти станеш претором – і не завдяки хабарям, а завдяки тому, що належиш до сім’ї Цицеронів, і від цього триумф твій буде ще приємнішім. Ти маєш зрозуміти, що мені вкрай необхідно розірвати зв’язок між Гібридою та Цезарем і трибунами. Єдність Сенату – моя єдина надія на те, аби провести Республіку через всі ці шторми. Я не можу дозволити своєму колезі-консулу чинити заколот за моєю спиною. Тому необхідно було розпрощатися з Македонією, – потім він звернувся до Аттіка та Теренції: – Та й кому треба керувати провінцією? Ви ж знаєте, що я не зможу лишити вас в Римі самих.

– А що заважатиме Гібриді забрати в тебе Македонію, а потім підтримати звинувачення проти Рабірія? – наполягав Квінт.

– А навіщо йому воно треба? Він з ними злигався суто через гроші. Тепер же він і без них зможе розплатитися зі своїми боргами. Та й до того ж, нічого не підписано – я в будь-який момент можу змінити свою думку. Але зараз я цим шляхетним жестом продемонструю людям, що в мене є принципи, та що добробут Республіки для мене важливіший, ніж мій власний.

Квінт подивився на Аттіка. Той знизав плечами та сказав:

– Все логічно.

– А ти як гадаєш, Теренціє? – спитав Квінт.

Протягом цієї розмови дружина хазяїна мовчала, що зовсім не було на неї схоже. Навіть зараз вона не промовила ні слова та мовчки дивилася на свого чоловіка, який, в свою чергу, дивився на неї безпристрасно. Вона поволі підняла руку до волосся та витягла з нього діадему. Потім, не зводячи з Цицерона погляду, зняла намисто, відколола брошку з грудей та золоті браслети з рук. Потім, скривившись від зусилля, стягнула з пальців персні. Тоді вона склала всі свої нові коштовності в жменю та, розтиснувши руки, кинула їх додолу. Блискуче дорогоцінне каміння та коштовний метал розлетілися мозаїчною підлогою. Вона повернулася та мовчки вийшла з кімнати.

Наступного ранку ми з першими сонячними променями виїжджали з Риму. Як і решта посадовців, членів їхніх родин та наближених осіб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренція й супроводжувала чоловіка, та атмосфера в їхніх ношах була чи не холоднішою за це січневе гірське повітря ззовні. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповідь Помпею, в якій детально описав політичну ситуацію в Римі, а потім – декілька коротких листів правителям провінцій. Весь цей час Теренція сиділа, заплющивши очі, та вдавала, що спить. Діти їхали зі своєю нянею в інших носилках. За ними їхав караван возів, в яких прямували представники новообраної римської влади: спершу Гібрида, за ним претори – Целер, Концоній, Руф Помпей, Помптін, Росцій, Сульплісій та Валерій Флакк. Лише Лентул Сура – міський претор, залишився в Римі, аби слідкувати за порядком в місті.

– Місто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всім слідкує цей ідіот.

Після опівдня ми дісталися будинку Цицерона в Тускулумі, але часу на відпочинок не було, бо він мав одразу їхати – судити змагання місцевих атлетів. Головною подією святкувань були змагання з майстерності виконання махових рухів, де скількись балів виставлялися за висоту амплітуди, скількись за стиль, а ще скількись – за силу. Цицерон і гадки не мав, хто з атлетів найкращий, тому проголосив переможцями всіх одразу і пообіцяв усіх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутніх місцевих мешканців. Коли Цицерон приєднався до Теренції в повозці, я почув, як вона спитала:

– Невже Македонія заплатить?

Він засміявся, і між ними настала відлига.

Основна церемонія відбувалася на заході сонця на вершині гори – і діставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрій, стало набагато холодніше. Снігу на кам’янистій дорозі лежало по коліно. Процесію очолював консул в оточенні своїх лікторів. Раби несли ліхтарі. На всіх гілках та на кожному кущі місцеві мешканці помістили дерев’яні та хутряні фігурки, які зображували людей чи людські обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людські жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоїсь невимовної меланхолії – пронизливий холод, дедалі густіша темінь та ці зловісні фігурки, що гойдаються на вітру. На вершині гори, на галявині палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних іскор. В жертву Юпітеру принесли бика, а місцеві мешканці пропонували кожному скуштувати своє домашнє молоко.