Юрій Винничук - Аптекар

Стась збирався бігти до Краківської брами відразу ж, як отримав доручення, але побачив, що хлопчаки кинулися до причалу — якраз прибули човни з товаром. Пропустити таку нагоду було б понад силу, а торба могла й зачекати. Коли Стась звільнився і підійшов до того місця, яке описала Юліана, то наштовхнувся на цілу гурму ціпаків. Вони вже знайшли торбу. Він пішов за ними назирці, провів їх до самої аптеки і бачив, як вивели пана доктора, якого добре знав, бо й від нього не раз отримував різні завдання, і щоразу добрий пан Мартин окрім оплати вгощав його цукерками або родзинками. Тепер хлопець завагався, що чинити з конвертом і флягою — адже поклявся передати лише в руки докторові. Його сумлінність цього разу була небажаною, але він про це не здогадувався. Стась, похнюпившись, подався додому.

Айзек із Рутою провівши аптекаря, попервах не мали уяви, за що братися і до кого достукуватися. Аптекар — убивця? Це не вкладалося в голову. Хоча, звісно, ані під час карнавалу, ані цієї ночі ніхто з них не міг гарантувати, що він цього не міг зробити. З аптеки можна було вибратися й через сад, перелізши мур, завитий виноградом. Але версія, що убивцею була Юліана, виглядала ще дивнішою. А її зникнення викликало ще більше запитань, як і торба, схована у кущах. То, може, Юліана ще з'явиться?

Айзек місця не знаходив через маску.

— Йолоп же я, йолоп! То ж треба! Узяв та й залив на ніч поліна водою. А воно — бач, як обернулося!

— Не розпачайте так, — втішала його Рута, — пана доктора й так би арештували через той список убитих.

Суд над аптекарем призначили наступного тижня. Через те, що все місто було стривожене вбивствами, чутки снували одна від одної фантазійніші, а вбивця у совиній масці виростав до розмірів жахливого маніяка, які народжуються хіба раз на сто років, розслідування вирішили не затягувати. Зрештою, й так усе було зрозуміло. Однак яким був інтерес аптекаря в тих убивствах, ніхто не міг розшолопати. Єдине, на чому сходилися всі, — вбивства почалися відтоді, як він з’явився у Львові, хоч і не відразу. Досі такої кількості убивств за короткий час не траплялося.

Айзек сказав Руті, що піде до рабина Меєра, який прибув до Львова з Сандомира і, кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува. До того ж він має медичну освіту і славиться серед євреїв як дуже успішний доктор. Натомість Рута розповіла Айзекові про те, що бачила Юліану на причалі, як вона домовлялася з капітаном нібито про бочку рому.

— Дивно, — покрутив головою Айзек, — не далі як тиждень тому я закупив дві бочки рому. Не було жодної потреби ще в одній.

Тепер Рута не мала сумніву, що розгадка має критися десь там, на березі річки.

Була п’ятниця, у п’ятницю ввечері після богослужіння євреї зазвичай співають вдома пісню, присвячену добрим Янголам, які охороняють людину впродовж усього тижня, а в п’ятницю звільняють місце іншим. Отже, євреї тією піснею з одними Янголами прощаються, а нових вітають. І ось Айзек прийшов саме в такий час, коли рабин Меєр, проспівавши останні рядки, враз замовк, поринув у думки і лише за годину очуняв, а всі присутні, затамувавши подих, терпляче чекали, коли він розплющить очі і пояснить причину такої дивної поведінки. І рабин нарешті розплющив очі та промовив:

— Проводжаючи Янголів буднів, я опинився біля брам Раю і зазирнув досередини. А тут бачу — їде фіра, запряжена парою коней, яких поганяє здоровий такий балагула, посвистуючи батогом. Я дуже здивувався, як міг попасти до Раю такий балагула разом з кіньми і фірою та ще й на таке поважне місце — простісько біля самої брами. І тут мені все пояснили. Цей балагула, мовляв, зветься реб Ізраель. Він був за життя великим грішником і нічого доброго не зробив, але один добрий вчинок відкрив йому браму Раю.

Це було взимку під час сильного морозу. Балагула Ізраель віз мандрівників до Сокаля, всі вони були закутані в теплі плащі і ховалися всередині критих саней. Візник незабаром добряче замерз та, щоб зігрітися, пішов біля саней. Раптом нога його спіткнулася об щось тверде під снігом. Візник став, придивився і витягнув з-під снігу напівмертвого чоловіка, який, здавалося, вже кілька годин тут спить. Візник почав його отямлювати, натирати снігом, до рота вливав йому горілку, потім закутав власним плащем і поклав на фірі. Коли замерзлий відновив сили, то розповів, що вирушив на прощу до свого цадика в Белз, коли його мороз і втома зморили, він заснув. Балагула, грубіян і неотесаний з природи, не міг, звісно, тямити, що таке проща до цадика, коли жодні морози, жодні зливи чи спека не можуть стати на перепоні, коли душа вірного рветься до святого. То насміхався і кепкував з бідного жида: «Ех, ти нездаро, як можна в такий мороз манджати пішки в таку далеку мандрівку та ще в такому легкому вбранні. Яке в тебе може бути пильне діло до цадика? Невже цадик не почекав би?»