Юрій Винничук - Аптекар

— Маску сови… — повторив задумливо Зиморович. — Так-так, це дуже цінне свідчення. Тепер ця маска лежить десь на смітнику або плаває в каналі. Нам це свідчення нічого не дає. Але ж який то скандал! Убито поважних людей.

Він нахилився до Лукаша і запитав пошепки:

— Ви їх добре оглянули? У когось із них виявилося те, що нас цікавить?

Лукаш здогадався, що йшлося про надкушений прутень, і заперечливо похитав головою.

— Отже, був хтось п’ятий, — зробив висновок Зиморович.

— Є одна особливість. У кожного з них вкраяно кусник язика.

— А бодай його сила Божа! Та то хіба в казках таке було чувано, коли лицар втинав язики драконам. Але щоб людям?

— Ті обтинки ще з’являться, як доказ, ким був убивця.

— Дай то Боже. — Зиморович нахилився до Лукаша і стишив голос. — Воно, можна сказати, справедливість тріумфує, але… смерть за ґвалт повії? То трохи занадто.

— Смерть за смерть.

— Її було убито однією стрілою, а не чотирма чи п’ятьма. Отже, убивця лише один. А решта не заслуговували такого рішенця. Це скандал, який докотиться до короля і зніме купу піни. Що про нас там подумають? Я ще в жодних наших хроніках нічого подібного не читав.

— Якби ви бачили, як виглядало її тіло — усе потовчене, в синцях, в пасмугах від батогів, то змінили б свою думку.

— Ніколи, — захитав головою Зиморович. — Якби за кожну потовчену дівку у нас вбивали, то пів міста вже б лягло трупом.

Звідкись вигулькнув захеканий Зількевич.

— Це жахливо! Такі убивства! — він виразно нервував і сіпався.

— Я вас шукав, пане Зількевич, — сказав Зиморович. — Ви не ночували вдома?

Зількевич почервонів, і вуса його смикнулися.

— Ну-ну, не переймайтеся, — заспокоїв його Зиморович. — Ваше діло парубоцьке.

І тут аптекар не втримався:

— А правда, що ви теж були на тих ловах?

Зількевич налився гнівом і став скидатися на вчорашню Лукашеву маску.

— Які лови? Не вплутуйте мене в жодні лови.

— Можу вам пояснити, — продовжив аптекар. — Ці хлопці були замішані у вбивстві повії. Це все, що їх єднає. Якщо й ви були там, вас чекає те саме.

Тепер Зількевич уже зблід і витер зимний піт з чола. Але твердо відповів:

— Мене там не було. Бозна коли я востаннє був на ловах. Я взагалі погано стріляю.

— Нас чекають у магістраті, пане Зількевич, — сказав Зиморович.

— Знаю, але я завтра на світанку вирушаю до Кракова. То ви вже за мене там вибачтесь. Бо нині ще мушу зібратися.

— Надовго?

— Певно, що так. То буде видно після бесіди з маршалком. Я обов’язково повідомлю магістрат.

Над вечір метушня в помешканні судді Зількевича вляглася. Речі були спаковані. Суддя їхав сам, залишаючи доньок нянькам. На цю поїздку він покладав великі надії. Можливо, маршалок прилаштує його при дворі, запропонувавши пристойнішу посаду, ніж має тут. Слугам було суворо наказано нікого не впускати і постійно вартувати вхідні двері. Сходи, які вели на внутрішній двір, теж перебували під вартою. Улюблений мисливський хорт, якого досі тримали на подвір’ї за загородою, бігав тепер по хаті й чутливо принюхувався до запахів, що линули з кухні. Присутність собаки заспокоювала значно краще, ніж варта на дверях.

Однак ніч була неспокійна, увесь час вчувалися набридливі звуки, щось поскрипувало, шурхотіло, попискувало. Раніше суддя не звертав на таке уваги, бо і шашіль, і миші не раз давалися взнаки, але зараз прокидався і зиркав на хорта, і знову засинав, пересвідчившись, що той спить спокійно, не виявляючи жодної тривоги. Уранці Зількевич прокинувся з важкою головою. За вікнами кропив дощ і було імлаво. У хаті всі ще спали, але суддя звелів одному слузі гнати за каретою, а другому зносити на діл скрині й пакунки. Він відмовився снідати вдома, звелівши, аби йому спакували кошика в дорогу. За пів години карета вже чекала, на козлах сидів у плащі набурмосений візник Войтіх, сховавши голову під каптуром, дощ стікав йому по грудях, дашок над ним прикривав тільки спину. На щастя, то не була злива, і жевріла надія, що дощ скоро перестане. Суддя з гордістю глянув на коней із фарбованими на червоно гривами і хвостами, на карету, оздоблену китайськими мальовидлами з бронзовим листям, розцілувався з доньками, погладив хорта і прочинив дверцята. Всередині карета була оздоблена оксамитом, кармазином і дзеркальними тафлями. Зількевич зручно вмостився на м’якому бамбетлі, обшитому шкірою, і поклав біля себе кошик з їжею та питвом.

Візник зіскочив з козел, вибіг перед запрягом і шмагонув пугою хрест-навхрест, як то звичай наказує перед далекою дорогою. Відтак, щільно кутаючись у плащ, знову скочив на козли і цьвохнув пугою вже у повітрі. Коні слухняно рушили. Зількевич полегшено зітхнув, коли карета виїхала за браму, й заходився снідати. До завтрашнього вечора розраховував дістатися Кракова, заночує у кузена в Ряшеві. За містом панувала сльота, дорога була розмита, і колеса час від часу застрягали. Чого доброго й до Ряшева завидна не доберуться. Нічого, можна і в Ярославі зупинитися. Не забути б лише стати перед тим десь коло потоку й карету вимити, а то ж затраскається, як жидівська балагула.