Юрій Винничук - Аптекар

Юліана дійшла до Краківської брами й розгублено зупинилася. Назустріч їй немилосердно гуркотіли хури з діжками, в яких плюскалися риби, з поросятами і свинями, з горами ярини, з дровами і торфом, з глечиками і горщиками. Здавалося, цьому каравану не буде кінця й краю. Дівчина ще ніколи не виходила так рано з міста й спочатку вагалася, що має чинити — чекати чи спробувати протиснутися. Врешті вибрала друге, хоч і не було це легким завданням. Але на березі річки було теж гамірно й людно, як і завжди у день, коли прибували кораблі з далеких країв. Купці тлумилися тут з самого ранку, і коли товари опинялися на березі, кидалися з усіх боків, розглядали, мацали, голосно торгувалися і добивали торгу. Неподалік уже чекали вози й возики, а біля них слуги, готові ладувати закупи й везти на склади. Дехто торгувався, не чекаючи, заки товар причалить на човні, і кричав ще з берега, а з корабля відгукувалися, називаючи ціни й міри. У тих знервованих криках, що лунали різними мовами і з різним рівнем емоцій, тонуло все.

Повітря було налите свіжістю і сонцем, але дув сильний вітер, знімаючи куряву. Юліана, кутаючись у плащ та насунувши капелюха по самі очі, швидким кроком проминула натовп. На причалі уже стояв знайомий їй корабель «Сан-Єронімо». Вона виловила очима капітана Корнеліса і наблизилася до нього. Капітан сидів на діжці, випроставши свою дерев’яну куксу, що вже добряче потемніла, чоло його було пов’язане чорною хусткою, а на колінах тримав новеньку аркебузу.

— А-а, Лоренцо! — радісно закивав він. — Як справи? Гарну я аркебузу придбав? Ще не стріляна. Можна сказати, невинна, як цнотлива панна. Але, на жаль, ще не скоро її випробую, — він показав забандажовану правицю. — Іспанці нас трохи пошарпали. Бачиш, казав я, що вже до вас сюди не попруся, а таки довелося. Знову товару більше, ніж могли інші міста проковтнути. Що ти роззираєшся? Мої всі сидять на кораблі. Нікого не випустив на суходіл. А то чого доброго знову хтось пропаде до дідьчої матері.

— Наша угода в силі?

— Угода, як погода — нині так, завтра інак. Але не для тебе. Я ніколи не був крутієм.

— Скільки?

— Жартуєш? Це я у тебе в боргу, — він постукав по своїй дерев’янці і кивнув, підморгнувши: — Завтра зранку. Як виб’є восьму. Далі восьмої нам заборонено залишатися. Мусимо відчалити. Але ми й так добре впоралися — майже все розпродали. Нині зосталося небагато. О, до речі — той твій аптекар не потребує сушених бананів? Віддам за півдарма. Або навіть не так: за чверть ціни. Уяви — тут жодна холера не хоче їх купувати. Дикі люди!

Юліана відійшла, розпач і смуток проймав її до болю. Вона брела, нічого не бачачи перед собою, на очі набігали сльози, які вона швиденько змахувала, тому й не зауважила Рути, яка стежила за нею від самої аптеки, а тепер йшла назирці, то наближаючись, то віддаляючись. Розмови з капітаном Рута не чула, до неї долинали тільки окремі слова з капітанської горлянки. Врешті дівчина не витримала і, порівнявшись з Юліаною, торкнулася її плеча. Юліана здригнулася і з острахом глянула на дівчину, вона й не подумала, що хтось може за нею стежити.

— Лоренцо… — промовила Рута. — Про що ти домовлявся з капітаном?

Юліана не приховувала свого замішання, гарячково пригадуючи, чи не було промовлено чогось зайвого. Начебто й ні. Вона заспокоїлась і відповіла рівним упевненим голосом:

— Мартин мені доручив купити бочівку ямайського рому.

— А чому ж так таємно?

— Бо не хоче переплачувати. Мито надто високе. А ти що думала?

— Я?.. Нічого.

Вони йшли поруч уздовж річки. Обидві заглиблені в самих себе. Опинившись на безлюдді, Рута хапливо заговорила:

— Лоренцо, я хотіла запитати, чи розмовляв з тобою Мартин?

— Про що?

— Про мене.

Юліана насторожилася. Ось, здається, і настало те, чого вона так боялася. Поглянула на Руту і закусила верхню губу, вона не мала відваги сказати правду. Хоча й була вже близька до цього, але Рута її переловила так зненацька, що Юліана втратила всю свою відвагу. Ще не тепер, не тепер.

— Так, — врешті видушила, — так… говорив.

— Він казав, що мене з Каспером нічого ніколи не в’язало?

— Казав. Але що то має до речі? — сухість, з якою вона відповіла, вразила Руту. Але Юліана знала, що саме так вона повинна себе вести — байдуже, без жодних емоцій, не даючи ані краплі марної надії.

Рута ледь не заплакала від образи, але стрималася і промовила:

— Ти вважаєш, що це справді не має нічого до речі?

Вона дивилася в очі своєму Лоренцо і намагалася вловити бодай натяк на те, що він грає, що не каже правди, але очі були холодні, а в кутику вуст мерехтіла іронічна посмішка, так, мовби він глузував з неї. Рута уявляла безліч разів сцену порозуміння з Лоренцо, але жодного разу в її уяві не поставала така жахлива картина. Їй хотілося кинутися в обійми, припасти до нього і вишептати всю свою любов. Вона почувала себе, як вітрильник, що рветься назустріч обрію, але кітва його не пускає. Вона збиралася розмовляти з Лоренцо, випромінюючи радість і щастя, натомість її обличчя відображало муку й приниження, і вона не могла нічого з собою зробити, не могла їх подолати, розуміючи, що це ніколи не викличе до неї співчуття, як не викликав подібний стан Каспера в неї, вона теж була жорстокою і не підшукувала для нього слів лагідніших від тих, які звучали. Це розплата за його біль, подумала вона, той його біль нікуди не зник, він тепер перекинувся до мене. Вчора я завдала його йому, а зараз отримала сама. Врешті, вирішивши, що втрачати вже й так нема чого, запитала: