Юрій Винничук - Аптекар

— Але ти там був!

— Був, алея…

Шпага опустилася до його живота і перетяла очкур, штани опали. Довга біла сорочка сягала до середини стегон. Шпага підняла край сорочки. Міхаель врешті зрозумів, про що йдеться. Він вхопив у руку своє причандалля і показав:

— Ви ж бачите — це не я.

— Хто?

Він, полотніючи, проказав ім’я. Шпага піднялася вище.

— Ти був там і теж знущався з неї.

— Ні-ні, я не…

— Чому ти її не рятував?

— Я… я…

Міхаель рвучко відскочив набік, копнув ослінчик під ноги незнайомця, зірвав зі стіни шаблю та замахав нею безладно, мовби даючи зрозуміти, що так просто не скориться. Однак шлях до дверей був усе ще перекритий. Міхаель ухопив у ліву руку свічника і пошпурив у нападника, а сам спробував подолати тих кілька кроків, що відділяли його від дверей, але нога його потрапила у тарілку з родзинками, він послизнувся і впав на спину. Шпага опинилася в Міхаеля між зубами. Він спробував відхилитися, але шпага була швидша. Убивця відтяв йому кінчик язика й сховав до капшука.

…Вечір заполонив вулиці. Ян, син Зіхініуса, вийшовши з корчми, відчув легку нудоту. Похитуючись, проминув площу Ринок, проштовхавшись через натовп, і завернув на Капітульну. Слуга ішов попереду з ліхтарем. У темряві Янові почулися глухі кроки, але звідки вони долинали, не міг второпати — спереду чи ззаду? Принаймні то не були кроки слуги. Озирнувся, але побачив лише тіні від дерев, що гойдалися на вітрі. Рушив далі, однак знову спинився, почувши, як щось брязнуло.

— Ільку! То ти?

— Я, я, пане, — озвався слуга і помахав ліхтарем.

Але за мить пролунав звук удару, щось упало і забряжчало ще голосніше.

— Ільку! Де ти подівся?

Відповіді не було. Ян рвучко висмикнув карабелу з піхов і, вистромивши її поперед себе, рушив далі, але щокроку темрява густішала, і він напровсяк навіть кілька разів шмагонув шаблею в повітрі. Потім припав спиною до стіни і водив шаблею в різні боки, мовби креслячи магічне крейдяне коло. Ось перед ним мигнула тінь.

— Хто ти? — скрикнув. — Чому ховаєшся? Ану підходь!

Він чекав нападу, роздумуючи, що сталося з Ільком. Либонь, його вдарили по голові. Злодії чи що?

— Пся кость! — лаявся він. — Я не маю грошей. Усе щойно пропив.

Але ніхто не відповів. У загуслій темряві розрізнив щось темніше за тло і зробив різкий випад. Сталь зударилася зі сталлю, шпага зробила різкий виверт, шарпнула, і за мить шабля вилетіла з руки Яна та впала на брук. Водночас він відчув гострий біль у правому передпліччі.

— Що за чорт! Хто ти?

Тепер уже бачив високу чорну постать у чорному капелюсі. Невідомий прошепотів лише одне слово. Ян зблід і скрикнув, як ужалений: «Мене там не було!», — але шпага пробила йому рот і вийшла на потилиці. Він упав і завмер. Незнайомець, нахилився, відтяв окраєць язика і, закутавшись у плащ, зник між деревами.

…Син Ґайдера Стефан захоплено спостерігав за тим, як підпалюють почвару. З чотирьох боків піднесли до неї смолоскипи, і вона, облита смолою, радісно спалахнула, тріскочучи іскрами. Народ заплескав і закричав, по руках пішли пляшки й гальби з кухликами. Стефан, обнявши якусь кралю, що видалася йому привабливою, разом із нею перехилив кухлик вина, а потім усмак її поцілував. Хтось смикнув його за полу плаща. Він озирнувся, але нікого знайомого позаду себе не побачив і знову витріщився на палаюче опудало. Краля притулилася до нього спиною і звабливо потерлася. Стефан притиснув її до себе, поклавши долоні на перса, вона повернула голову і провела язиком по його вустах. Він відчув приємний смак солодкого вина і потягнув її набік, краля слухняно йшла за ним, заки він проштовхувався крізь натовп, аж врешті пірнули у першу-ліпшу вуличку. Там було безлюдно й темно. Стефан припав вустами до незнайомки, гарячково плутаючись у її сукні, нарешті намацав її сідницю і боляче стиснув. Краля писнула й зашепотіла, що краще поведе його до себе, це зовсім поруч, у сусідній брамі. Її чоловік у цей час пиячив у шинку. Вона лише переконається, що вдома більше нікого нема. Стефан кивнув, він уже добряче підхмелився, і йому було байдуже. Навіть якщо чоловік їх застане, то якомусь нещасному міщуху він ще дасть раду. Він став під стіну і спустив штани, щоб поцюняти. І коли він уже завершував процедуру, раптом з брами вискочив хтось у чорному і гаркнув:

— Лайдаку! Моєї жінки забаглося?!

Обличчя незнайомця ховала маска, в руках зблиснула шпага. Стефан миттю однією рукою підсмикнув штани, другою видобув шаблю: