Юрій Винничук - Аптекар

— Не будемо заважати? — запитав лицар.

А Франц відразу кивнув на книжку:

— І хочеться вам такі глупства читати? То ж писав монах-дурисвіт, який справжньої відьми й на очі не бачив. Де він міг у відьми хвостика бачити? А так між нами, то з тих нещасних, які були спалені, може десята частина була відьмами. Решта — все оббріхані сусідами бідолахи або божевільні.

— О, Франц — тонкий фахівець із відьмацтва, — похвалив лицар. — Можна сказати — самовідданий дослідник. Ти б, Франце, може, й сам якого манускрипта ушкварив, а то пропадуть усі твої знання ні за цапову душу.

— Чому ж ні за цапову? — засміявся Франц і підморгнув Йогану. — Чим ваша душа не омріяний дарунок? Невимовно тішуся нашою дружбою. І дарма ви шпигаєте, я ж бо працюю над двома грандіозними проектами: атласами звуків і родимих цяток. Адже родимі цятки не помирають разом із їхнім господарем, а залишивши тіло, перемандровують на інше. А отже, кожна з них має свою історію, історію безлічі життів, до яких була причетна. І коли ти розглядаєш родиму цятку, яка була колись на плечах Нефертіті, а зараз живе на плечі якої-небудь повітрулі, то відчуваєш блаженний трепет… Звісно, що це робота не на рік чи два, але часу в мене доволі. Цей многоцінний труд обезсмертить моє ім’я незгірше за Ніколу Теслу, який через двісті п'ятдесят років завдячить теж свою славу нашому братові.

— Щось ти, Франце, мелеш, — скривився Йоган. — Та ніколи неотесаний тесля не зазнає слави. Нісенітниця.

Я запросив їх сісти і вгостив вином. Амалія надпила і повільно та чуттєво облизала свої яскраві вуста, не зводячи очей з мене, мовби хотіла щось сказати. Якщо це правда, що він її витворив з мандрагори, то витвір вийшов чудесний. Дивно лише, що він казав про млин слів, який Амалія продукує, однак чомусь я цим млином ще не насолодився.

— Чого ми до вас завітали, — перейшов урешті лицар до діла. — Я чув, що вас зацікавило убивство тієї дівчини з лупанару. І я попрохав Франца, а він, якщо помітили, кебетний хлопчина, попрохав, аби рознюхав дещо тощо та походив, порозпитував. І от він вивідав, що пан Міхал Регула упізнав годинника, якого йому показав невинно убієнний сміттяр. Упізнав, але сміттяреві не признався, бо мав намір сам того годинника вручити його власникові. Однак сміттяр йому годинника не залишив. Але ще того вечора пан Міхал перестрів власника і розповів про те, що до нього приходив Петруньо з годинником. Власник був здивований, бо мав переконання, що годинник лежить у нього вдома зламаний. Але не заперечував, що то може бути його годинник, бо купив він його минулого року в присутності пана Міхала… Ви стежите за ниткою моєї оповіді?

Я кивнув.

— І ось того вечора Петруня вбивають. І що робить пан Міхал? Він переляканий не на жарт. Він складає докупи два і два і отримує шок. Він проживає жахливу ніч, на світанку тремтячою рукою описує свою пригоду і, коли ледь розвиднілося, мчить щодуху до костелу, ловить сповідника і вручає йому конверт, відкрити який просить у випадку його несподіваної смерті.

— Звідки ж вам про те відомо?

— Так сталося, що тим сповідником… точніше на місці того сповідника був дехто інший… якщо бути точним — це був близький товариш нашого любого Франца.

Франц задоволено усміхнувся і закивав головою.

— Тобто це був священик або чернець?

— Ну-у, можна й так сказати, — устряв Франц.

— Але як він міг зрадити таємницю сповіді?

— Франц пожартував, — сказав Йоган. — То не був святий отець. Там сидів, скажемо так, один дотепний хлопчина. Такі дива, знаєте, іноді трапляються. Ці хлопці люблять пожартувати.

— Ще би! — засміявся Франц.

— Які хлопці?

— Бурші. Жаки. Бурсаки. Одне слово, коли пан Міхал примчав до церкви, у сповідальні його чекав бурсак в сутані отця Климентія з каптуром, натягнутим по самий ніс.

— Отже, вам відоме ім'я власника загубленого годинника?

— Авжеж. Це доктор Ґрозваєр. Ось самі прочитайте.

І він показав мені листа пана Регули. Я був ошелешений. Доктор Ґрозваєр? Не може бути.

— Але це ще нічого не доводить, — сказав я. — Можливо, він купував годинника не для себе, а комусь у подарунок.

— Ми теж так подумали. І Франц кілька днів провів у товаристві нашої золотої молоді, яку ще незабутній Кампіан намагався довести до розуму. Францові вдалося побачити годинника з тим самим написом у Міхаеля, докторового сина. Там була доволі велика компанія, в яку можна було завиграшки влитися, маючи зайві гроші. А Франц їх мав. І ось, коли всі вже добряче випили, слово по слові вдалося дещо витягнути про те полювання, на якому було вбито дівчину. Тобто про саму дівчину ніхто нічого не розповідав, але про лови говорили охоче, бо то були дуже знамениті й успішні лови. Два вепри, чотири сарни — таке не забувається. До того ж вони ввечері влаштували на оболонях бенкет, де пекли й вгощали дичиною. І таким чином вдалося скласти список тих, хто там був.