Юрій Винничук - Аптекар

Лицар вручив мені папір, на якому виведені були імена Міхаеля Ґрозваєра, Яна Зіхініуса, Матіаса Урбані і Стефана Ґайдера. Усе це були відомі своїми скандалами і буйним характером синочки.

— Це неповний список, — провадив далі лицар. — Бракує ще одного імені, але щодо нього в мене сумніви.

— Хто ж це?

— Суддя Зількевич.

— Зількевич? А що в нього може бути спільного з цією галайстрою?

— Та чому ж би й ні? Він удівець, а за віком недалеко утік. Ще молодий хлоп, то чому б і не порозкошувати.

— Чому ж ви не вписали його імені?

— Бо він рано покинув їхнє товариство і не бенкетував на оболонях. Я й подумав, що, мабуть, він не був свідком убивства. До того ж він не брав участі у тих п'янках, які відбувалися у присутності Франца.

— Може, він порвав з ними саме через те?

— Можливо. Але ж ви з ним часто бачитеся, то можете щось розпитати. — По тих словах лицар відкинувся на спинку крісла, поглянув задоволено на Амалію і сказав: — Чи не правда — вона чарівна? Самі ж бачите, скільки ми тут теревенимо, а вона ані пари з вуст. Мрія кожного чоловіка. Безвідмовна, маломовна, задоволена життям і собою. Самодостатнішої жінки годі шукати. Якщо бажаєте, можу організувати й для вас таке саме щастя. Мандрагора у мене ще є. Процес триває яких два-три місяці, залежно від того, у якому віці ви захочете її біля себе довше утримати. Це може бути підліток, а може бути юнка, яка належатиме тільки вам. Ну, і тому, про кого я вам розповідав минулого разу. Від цього нам не вивільнитися. А тіло, як самі розумієте, лише мушля, в якій поселяється молюск — душа. І в тому постійному переселенні душ може так статися, що убивця згодом стане нащадком убитого ним.

— А злодій — нащадком окраденого або коли-небудь власником речей, які власне зараз краде, — доповнив Франц.

— Саме так! Але моя пропозиція — лише з дружніх почувань. Просто в повітрі чути ароми кохання, — Йоган грайливо пошморгав носом. — Особливо тут, у вашій аптеці. Як казав один філософ, за кохання потрібно боротися. Та мені ліньки. Волію готовий продукт, вирощений власноруч у пробірці.

— А як же легендарний млин слів?

— О, це керована властивість. І лише тоді, коли я цього потребую. Тоді вона фонтанує словами, розбризкуючи їх навсібіч. І, знаєте, дуже часто там є здорове зерно, яке я намагаюся старанно зафіксувати.

— Я теж, — озвався Франц. — З неї промовляє глибинна мудрість віків. Часом якимись мертвими мовами. Але я усе це нотую і розшифровую. Доволі цікавське заняття.

— Кохана, — звернувся Йоган до Амалії, — відкрий бузю і висунь язичка.

Вона слухняно висунула язика, на якому було наклеєне щось біле, схоже на пелюстку вишні. Лицар здер її, і вмить Амалія заговорила:

— Квітнева яблуня розкошланого диму росте над катівнями. Тріпочуть чорні пелюстки або пір’їни і припадають до вікон. Крик проламує в теплому повітрі велетенські діри, крізь які провалюються птахи. Разом із димом розлітаються душі… Розпачливі помахи рук — вітер шматує їх без жалю. Небо їх з ніжністю пригортає до серця, і заспокоює їхні ридання… Подивіться — відрубані голови гупають, мов перестиглі груші. Котяться здивовані обличчя. Очі котяться, розкриті навстіж. А в них котиться світ. І у кожного — свій, і це — найстрашніше. У кожного такий крихітний світ, що місця йому доволі навіть в одній сльозині… Ось вони йдуть мити скривавлені руки в річці. Вода радо приймає кров. Риби нею смакують і — божеволіють… Робота завершена. Понад триста голів — за один день… Вони миють руки… Один схлипує… Інші здивовано зиркають на нього…

Біла пелюстка повертається знову на язика, Амалія вмовкає.

— Ну? Ви чули? — запитав лицар. — Це чергове пророцтво нічого доброго нам не віщує. Отакий це млин слів. Головне вчасно його вимикати.

Лицар підвівся і зробив знак Францу та Амалії.

— То що — розповісте про все Зиморовичу?

— Зиморович і так їх підозрював. Але ж доказів нема. Ніхто не буде через повію зачіпатися зі шляхтою. Тому… — Я розвів руками. — Але дякую. Принаймні буду знати, з ким маю справу. А на все решта є інший суд — Божий.

Франц закашлявся зо сміху.

— Ой, розсмішили! Доведеться довго чекати. Господня канцелярія забита позовами на сто років уперед. Лише недавно там розглянули скаргу на страту Марії Стюарт. І що? Карати вже нема кого.