Юрій Винничук - Аптекар

Я не мав жодного наміру йти на Ринок. Айзек з Рутою і Юліаною нарихтували якісь чудернацькі маски, що зображали невідомо кого, бо жоден їхній пращур не вмирав у Львові від моровиці, і переконували мене йти з ними. Я пожартував, що волію побути на самоті й пороздумувати над сенсом життя.

— Знаєте, пане, — заторохтів Айзек, приміряючи свою маску. — Життя складається із запитань і відповідей, із запитань і відповідей, і в кожному запитанні, яке народжується в людині, уже сидить зародок відповіді, а в кожній відповіді сидить зародок нового запитання. І так за колом, за колом. Але кінець настає, коли звучить відповідь, у якій нема цього зародка нового запитання. Така, знаєте, гола думка, проста, як підошва. Отоді певний знак, що настає гаплик. Але ви не переймайтеся, у вас ще все попереду.

— Дякую, ти мене заспокоїв, — буркнув я.

— Авжеж. Я ж бачу, що вас щось мучить. І тому ви не йдете з нами, бо хочете побути на самоті зі своїми думками і нарешті зосередитися, знайти відповідь на питання, в якому ви ще не відкрили зародку відповіді. Але ніколи не треба шукати достеменної відповіді на будь-яке питання. Треба дивитися ширше. От чому, гадаєте, наші жидівські книжки писані лише приголосними? А тому, щоб кожен міг сам підставити ті таємні голосні, які лише йому одному відкривають прихований зміст кожного слова. Бо слово — не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе. Торкніться кульки ртуті, і вона враз розпадеться на безліч дрібніших, і так без кінця. Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів.

— Наш Айзек — філософ, — засміялась Юліана. — Недавно я підгледіла, як він читав „Каббалу“.

Я зиркнув здивовано.

— Відколи це ти мої книжки читаєш?

— Е, пане доктор, читаю я їх давно. Мені ж бо хочеться піднятися до вашого рівня. Бо нам, докторам, треба постійно удосконалювати свої знання. Це для того, аби жодне питання не зоставалося без відповіді, а жодна відповідь — без зародка нового питання. Інакше життя зупиниться. А зараз нас кличе моровиця і ще одна відповідь на ще одне питання. Як і вас.

Я провів їх поглядом, не второпавши жодного з його натяків. Врешті підкинув поліна у коминок і сів з книжкою анонімного автора „Description de sabbat“ про специфіку відьомських сабашів. Дав її Зиморович і дуже хвалив, радячи прочитати, бо помічено незвичайну активність нечистої сили, а особливо відьом, гулянки яких розпочалися на Лисій Горі. Усе місто бачило, як горіли там вогні і червоні сполохи стріляли в небо. Але коли бурґграф із ціпаками спробували влаштувати облаву, то застали там тільки згорілі головешки.

— Усе це недарма, — казав Зиморович, — щось затівається. Козаки заворушилися та ще й із татарами раптом почали шукати дружби. Чутка, ніби нового гетьмана оголосили. Я цього Богдана Хмельницького добре знав. Він щось роки на два від мене був старший, а навчався тут у нас в єзуїтському колегіумі. Був спудей, як і ми всі. Не раз загулювали у винарнях та броварах. Ніколи за ним жодних гетьманських чи, боронь Боже, схизматських амбіцій не помічав. Але, видно, воно сидіть у чоловікові. Маю на увазі оте його вроджене єство. Рано чи пізно кров промовляє, не може не промовити.

— Земля теж промовляє, — відповів я.

— Натякаєте, що ця земля належить їм? — загнав він мене на слизьке.

Однак я випорснув із його полапки:

— Земля сама вибирає, до кого промовити. Гадаєте, якби ви опинилися на батьківщині своїх пращурів-вірменів, до вас би тамтешня земля не промовила?

Він стенув плечима.

— Не знаю. Я не маю якоїсь виразно окресленої самосвідомості. Чуюся передусім львів'янином, як і мій бідолашний брат Шимон [18] Зиморович Шимон (1604–1629) — брат Бартоломея, поет. . Він був талановитим поетом, але покинув нас надто молодим.

— Що з ним сталося? Моровиця?

— Де там! Ви читали поему Джіроламо Фракасторо „Сифіліс, або ж Галлська болячка“?

— Звісно ж. Він колись був професором Падуанського університету, щоправда, помер уже давно. Ми зачитувалися цією поемою, адже крім естетичної ролі вона виконувала ще й роль медичного підручника.

— На жаль, цей підручник не врятував мого брата. Він поїхав лікуватися до Кракова, де йому впорскували ртуть. А наслідки — самі знаєте які. Я хочу видати його вірші.

Пригадавши цю розмову, я відволікся від книжки, а коли знову кинув на неї очима, то відчув нудьгу, але не встиг я її відкласти, як до аптеки увійшло троє гостей — Калькбреннер з Францем та Амалією.